Розділ 1

Липень. На вулиці спека така, що дихати неможливо. Хочеться відчинити вікно в автомобілі та висунути голову, щоб хоч трохи освіжитись. Проте зараз не час — потрібно слідкувати за дорогою, бо так і заблукати недовго. Залишилось ще трохи — і буду на місці. Якщо навігатор не обманює, то я вже заїхав у потрібне село і за десять хвилин повинен прибути на місце призначення.  

Місцевість тут гарна, хоч і знаходиться далеко від гамірного міста. Як я тут опинився — гарне питання. Мабуть, з власної волі ніколи не їхав би, але робота вимагає. Пів року тому на адресу мого холдингу надійшов лист із проханням допомогти сільській школі з облаштуванням комп’ютерного класу. Для мене кошти невеликі, для села — майже річний бюджет. 

Чесно кажучи, вже й забув, що надавав гроші, допоки не отримав “лист щастя” — запрошення на відкриття того самого класу. Не дуже люблю такі заходи, але хочу, не хочу — мушу. 

Мені тридцять, ні сім’ї, ні дітей. Так склалось, що робота замінила усе, хоча я і не проти, щоб вдома бігали маленькі карапузи.  

— Чорт! — лаюсь вголос, коли автомобіль різко гальмує і я ледве не вибиваю лобове скло. Добре хоч ременем був пристебнутий, а то точно вилетів би. 

Виходжу з салону і намагаюсь зрозуміти, що сталось. Виявляється, я вскочив у яму, прикриту травою, і без сторонньої допомоги не обійтись. 

— З вами все гаразд? — чую голос збоку і повертаю голову на звук. Бачу перед собою гарну білявку з блакитними очима, яка розгублено мене розглядає. Мабуть, стала свідком моєї пригоди. 

— Так, дякую, — стримано відповідаю, хоча всередині усе вирує від злості. Мене ж там чекають, а я застряг у якійсь ямі й куди далі — не знаю. — Не підкажете, хто може допомогти витягнути мій автомобіль? — запитую, а білявка різко переводить погляд з мене на Mercedes.

— Хочеться потішити та допомогти, — зітхає, — але єдиний у селі тракторист сьогодні в іншому селі працює. Буде аж завтра. 

Від почутого здіймаю брови. То вона таки місцева? Чесно кажучи, з першого погляду так і не сказав би. Блакитна сукня, яка так ніжно огортає її тіло, туфлі на підборах, гарно вкладене волосся і ніжний макіяж. Вигляд у дівчини неймовірний просто. 

— А вам куди? — зніяковіло питає, коли між нами повисає кількасекундна пауза. 

— У школу, — впевнено відповідаю і ховаю руки у кишені штанів. 

— У школу? — здивовано вигукує. — То я вас, може, проведу? — пропонує, і я помічаю, як тон її голосу стає трохи веселішим. — За автомобіль не хвилюйтесь, у нас люди не такі, як зазвичай говорять про жителів села. Ніхто й пальцем не зачепить!

— Ну, схильний вам вірити, — тепло усміхаюсь, а дівчина ховає від мене погляд. — Мене Артем звати, — простягаю руку. — А вас?

— А я Інна, дуже приємно. Вибачте за мою прямолінійність, але таки наважусь запитати. 

— Слухаю. 

— Ви приїхали до нас на відкриття комп’ютерного класу? — питає і не зводить з мене прямого погляду, а за мить продовжує: — Ні, ви не подумайте… Я вас не підчікувала, я… Просто… Розумієте, до нас такі автомобілі майже не приїжджають, а у школі готуються, от я і подумала…

Лише хмикаю на слова дівчини, а вона опускає голову. Мабуть, уже й пошкодувала, що поставила таке запитання. Але, мушу визнати, що така прямота Інни мені подобається, не люблю, коли ходять навкруги та навколо. 

— Маєте рацію, Інно, — виділяю її ім’я і з легкою усмішкою дивлюсь прямо на неї. Дівчина червоніє і ще нижче опускає очі. — Я справді приїхав на відкриття комп’ютерного класу. А ви, припускаю, викладаєте у цій самій школі, якщо так добре обізнані?

— Так, я навчаю дітей, — одразу ж підіймає голову та твердо відповідає. — Тимчасово, — додає. 

— А це як? 

— Заміняю маму, поки вона курси навчання проходить. Сьогодні останній день. 

— То мені пощастило, — знову усміхаюсь. — Проведете мене до школи? Буде негарно, якщо я запізнюсь. 

— Звісно, — отримую усмішку у відповідь. — Тут недалеко, метрів п’ятсот за рогом. І пропоную перейти на “ти”.