Розділ 1

Яна.

Прізвище на дверях здавалося чужим, але я відчувала, що повинна зайти в цей кабінет. За дверми мене очікує успіх. Або невдача. Господи, що за думки, Яно? Просто увійди. Поправляючи манжет свого чорного піджака, я прошепотіла в пустий коридор:

— Зберись, Горда.

Ступивши крок уперед, я все ж відкрила ті чорні двері.

— Вітаю, Вікторе Павловичу. Можна?

— Проходь, Яно, я вже зачекався, — з усмішкою на обличчі чоловік піднявся з місця та простягнув мені руку.

— Дуже приємно, — я зайняла місце навпроти шефа та усміхнулась у відповідь.

— Що ж, твій диплом і стаж справді вражають, але тут це тобі не допоможе, — відкривши папку, Марченко перевів погляд на мене.

— Папери ніколи не розкривали злочинів, Вікторе Павловичу. П'ять років у поліції навчили мене, що результат дають не дипломи, а вміння бачити людей наскрізь. Я знаю, куди йду і що на мене чекає.

— Знаю. А ще я знаю, що ти була однією з найкращих в академії та розслідувала найскладніші справи в столиці, — його голос змінився. — Яно, після смерті Стрілецького наш відділ став схожий на стадо. Справи справді паскудні. Ти тут не тому, що у тебе залізний диплом або гарний досвід. Ти тут для того, щоб підняти всіх на ноги та розкрити цю справу. Едуард був для хлопців усім. Зараз вони багато нервують, через що не можуть уважно працювати. Якщо не знайти хоча б однієї зачіпки, справу закриють як самогубство. Але і тобі, і мені відомо, що Едуард Стрілецький ніколи в житті не наклав би на себе руки.

— Тобто ви хочете, щоб я очолила слідчу групу? — я промовляла кожне слово повільно, пробуючи це все на смак.

— Так, Горда. Я хочу, щоб ти стала їхнім новим центром уваги. Їхнім мозком, — Марченко відкинувся на спинку стільця. — Едуард завжди тримав їх під контролем, але зараз цей контроль зник. Ігор лізе у кожну вуличну бійку, залучаючи зброю. Роман закрився у цифрах та постійному перегляді камер відеоспостереження. Хоча на рахунок нього… до цього ситуація була не кращою. Він сильно травмований через особисту історію, яку ми намагаємось не зачіпати.

Микита... ну, тут все зрозуміло. Знайшов свій спокій там, де ніхто нікуди не поспішає, а Денис почав поводити себе зовсім по іншому. Він став справді схожий на дитину...

Марченко замовк і пильно роздивлявся мене, певно, для того, щоб зрозуміти, чи готова я взяти на себе цей мішок відповідальності. Або ж дивився на мою реакцію.

— Я готова, Вікторе Павловичу, — я піднялась з місця та стримано кивнула головою, хоча всередині була не до кінця впевнена в слові готова.

— Але пам'ятай, Яно: хлопці у нас всі різні, і не кожен одразу сприйме нового керівника. Ти повинна довести, що Горда ти не тільки в паспорті, а ще й на ділі. Якщо розкриєш цю справу і покажеш, що можеш бути відповідальною начальницею, психологом та слідчою одночасно — станеш головною не тільки у цій справі. Наказ про твоє офіційне призначення керівником особливої міжвідомчої слідчої групи буде у тебе на руках. А поки це такий собі експеримент, адже двадцяти шестирічна дівчина, не завжди зможе впоратися з такою відповідальністю, — він простягнув мені в'язку ключів. — А зараз пішли, представимо тебе твоїй команді.

У коридорі пахло свіжістю та м'ятою. Відділ був досить просторий, тому група знаходилась в іншому корпусі. Інтер'єр сучасний, стіни переважно сірого кольору, багато вікон та кабінетів. Аж руки сверблять дізнатись, що знаходиться за кожною з цих дверей.

— Прошу, — Віктор Павлович жестом руки запросив мене всередину.

Я розправила плечі та зайшла до кабінету, де сиділи всі хлопці, кожен на своєму місці. У кімнаті запах був зовсім інший, порівнюючи з коридором, — пахло гіркою кавою та чорним шоколадом. З огляду на те, що я сьогодні ще не снідала, мені дуже кортіло чогось смачненького, і згадка про шматочок шоколадки збивала мене з ніг.

Перше, що було дуже помітно, — це той хаос, про який говорив шеф. На столах стояла недоїдена їжа та засохлі чашки від напоїв. Море папок, до яких ніхто, як я розумію, не торкався. А також дуже добре було чутно легке поскрипування стільця, на якому крутився русявий хлоп та усміхався на всі тридцять два зуби:

— Доброго дня, Вікторе Павловичу. Це що, новий підозрюваний у справі Стрілецького?

— Дуже смішно, Денисе. Це ваш новий керівник у справі, Яна Горда. Вона буде займатись поточним розслідуванням, а пізніше можливо й всіма злочинами разом із вами. Прошу гостинно прийняти її, допомогти освоїтись, а також взятись до розслідування якнайшвидше, — відповів шеф, тримаючи мене за плечі перед собою.

— Ви що, серйозно? — скривлено вигукнув кароокий оперативник. — Сонечко, а ти кабінетом не помилилася? — Ігор навіть не відірвав погляду від свого телефону, развалившись у кріслі. — У нас тут убивства, кров і бруд, а не конкурс усмішок. Скільки тобі років, дитинко? Вісімнадцять хоч є?

Шеф насупився, і в кабінеті стало відчутно тісно від його мовчання. Проте я теж не промах. Потрібно брати все в свої руки одразу. Я відійшла від Марченка, підняла тон та різко промовила:

— З сьогоднішнього дня я не дівчинка з милою усмішкою, а твій керівник. Твоє бажання самоствердитися за рахунок сумнівів у моєму віці — це захисна реакція на стрес через смерть Стрілецького. Але я тут не для того, щоб лікувати твою самооцінку, а щоб знайти вбивцю. Сиди й слухай завдання.

Я проговорила кожне слово так серйозно, що сама застигла від думки про те, що здатна на таке. Хоча, як говорив мені батько, перше правило нового колективу стабільне: «Ніколи не подавай вигляду, що боїшся або не знаєш, що робити. Адже потім поваги можна і не очікувати». Тож, думаю, саме зараз час використовувати його методи.

За кілька секунд у кімнаті стало так тихо, що здається було чутно навіть дихання людей в коридорі. Марченко поклав руку хлопцеві на плече та з іронічним голосом промовив:

— Слухай начальницю, Ігоре, адже бачу, що нудно вам точно не буде, — підморгнувши, Віктор Павлович покинув приміщення.