Розділ 2

Яна.

Дощ нещадно бив по даху «Тойоти», створюючи такий шум, що власні думки здавалися занадто гучними. Я сиділа на пасажирському сидінні, стиснувши пальці так, що аж заніміли кисті. Прізвище «Горда» на моєму посвідченні завжди зобов’язувало тримати спину рівно, навіть коли всередині все палало від гніву.

— Чого мовчиш, Горда? — Ігор кинув на мене швидкий погляд, маневруючи між калюжами. — Перетравлюєш наказ шефа?

— Перетравлюю те, як вчасно нас зняли зі справи, де в крові жертви міг бути інсулін, — відрізала я, не повертаючи голови. — Тобі не здається, що все це занадто зручно?
Ігор лише хмикнув, пригальмовуючи біля книгарні «Букінг». Сині вогні поліцейських машин розрізали нічну темряву, роблячи краплі дощу схожими на дрібні уламки скла.

— Зручно чи ні, а в нас новий труп. Виходь, начальнице. Робота чекає.

Я глибоко вдихнула, щільніше загорнулась у своє чорне пальто, ховаючи під ним піджак, і вийшла в сиру проходу вечора. Книгарня зустріла нас відчиненими навстіж дверима та запахом, який я ненавиділа понад усе — сумішшю старого паперу, пилу та свіжої крові.

Команда вже була всередині. Кожен займався своєю роботою: Мік розглядав предмети навколо тіла та робив знімки, Рома оглядав приміщення, Денис стояв біля виходу, фільтруючи людей, а Ігор одразу ринувся опитувати перехожих, які були поблизу книгарні в час вбивства.
На підлозі лежало тіло відомого письменника та власника книгарні. Поряд із ним — драбина та купа книг, які нібито впали з полиці. Я підійшла ближче, обтрушуючи пальто від мокрих слідів, які залишили холодні краплі дощу. Чоловік лежав досить акуратно, не схоже на те, що він впав із драбини. Тіло лежить рівно, ґудзики на сорочці всі застебнуті, а на шкірі жодних синців.

— Кави? — хтось несподівано заговорив за моєю спиною, від чого я здригнулась.

— Господи, Денисе, ти мене злякав, — я піднялась на ноги та повернулась до хлопця, дістаючи руки з кишень. — Ну давай, ти ж все-таки «експерт», а я поки подумаю, що робити далі.
Ден злегка кивнув головою та пішов у бік кав'ярні. Я спокійно видихнула, оглядаючи книгарню навколо. Високі стелажі з сотнями книг виглядали справді заворожливо. Але не тоді, коли під моїми ногами лежав труп.

— Яно, тут дещо цікаве, — Рома підбіг до мене, тримаючи в руках старий кнопковий телефон, на якому кілька хвилин тому спрацював будильник. 17:30.

— Нічого собі... Таке відчуття, що вбивця знав, що ми приїдемо приблизно в цей час, — я відчула, як по тілу пробігли мурашки. Але це був не страх. Важко описати, що саме я відчувала, але, здається, за всі роки моєї роботи слідчою я вперше з цим стикаюся.
— Ну то супер, забираємо телефон на виявлення відбитків. Можливо, це взагалі мобільник цього старого, — Ігор сперся об стіну та пильно дивився на тіло жертви. — А взагалі, мені здається, що це самогубство.

— Ти що, знущаєшся? Кнопковий телефон у відомого письменника, який нещодавно отримав літературну премію? Ігоре, це виглядає як погано поставлена п'єса, — я досі тримала апарат у руці, стискаючи його від зухвалого погляду цього придурка.

— Слухай, братан, вона справді права, — Микита підійшов до нас, закінчивши робити знімки тіла. — Я не вірю, що в багатого власника книгарні й відомого письменника не було нормального телефона.
Ден з'явився як завжди вчасно, тримаючи в пальцях кілька паперових стаканчиків. Тонкий аромат свіжої кави на мить перебив цей задушливий, солодкий запах книжкового пилу й смерті. Він простягнув нам напої, насупившись...

— Що я знову пропустив?
— Ігор вважає, що це самогубство, — я з іронічним поглядом натякнула Денові, що готова сміятись з цього вічно.

— У-у, ну а що тут ще говорити. Здається, йому мізки забило, коли він їхав сюди, — хлопець змінив позу, підморгуючи мені у відповідь.

— Та йдіть ви, — Ігор зробив ковток кави та з серйозним виразом обличчя розвернувся у бік виходу.

— Та зачекай ти, — перебив Денис. — Ти хоч бачив його соцмережі? Він живе не в будинку, а в замку, бляха. У нього новий «Порше» та «Тесла», і вілла в Маямі. В нашому невеликому містечку Максима Треника всі обожнюють, а те, що ти про нього не чув, доводить, що потрібно більше читати.

Насправді Ден був правий. Наше місто можна порівняти з селом. Хоча... брешу, просто з невеличким містечком. І мільярдерів тут мало. А якщо вони є, то про них знають усі.

Коли двері книгарні нарешті зачинилися за останнім поліцейським, у повітрі лишився тільки запах холоду та моєї кави, що вже давно охолола. Ігор щось записував у протоколі, задоволений знахідкою телефону, але в мене всередині все стискалося від дивного передчуття.
— Ми закінчили на сьогодні. Їдь додому, — кинув він, навіть не підводячи очей.

— А ти що, турбуєшся? — я підвела погляд, поглядаючи на темне небо, з якого нещодавно йшов дощ.

— Звісно, мені ж хочеться подивитись, на що ти здатна. А якщо будеш перевтомлюватись, вигориш і покинеш роботу одразу — навіть посміятися не буде з чого, — хлопець різко закрив блокнот у мене перед очима, від чого я здригнулась.

— Ти нормальний?! — вигукнула я в повітря, простягнувши руку різким жестом, щоб забрати записник.

— Сідай у машину, — Ігор швидко зреагував, сховавши мою ціль. — Закину тебе додому, а то бачу, наша Горда не їздить за кермом.
Я лише мовчки зітхнула, розуміючи, що сперечатися немає сил, а сьогоднішній день остаточно вибив мене з колії.

— Дякую. Але радіо не вмикай. Хочу доїхати в тиші, поки в голові ще крутиться цей кнопковий девайс.

Я сіла на м'яке сидіння тієї ж «Тойоти» та потягнулася за ременем безпеки.

— Куди тебе? — Ігор коротко, дещо холодно викинув фразу, закидаючи блокнот в бардачок.

— Сільвера, 8, — я відкинула голову на сидіння, проте помітила, що Ігор на хвилину завмер. Я насупилась та ледь помітно промовила: — Що?
— А будинок який? — він примружив очі, продивляючись мене наскрізь.

— Ігоре, я так втомилась сьогодні. Навіщо тобі мій будинок? — мій голос був схожий на тон дитини, у якої забрали цукерку.

— Я чекаю відповіді, — він так і не відвів погляду від моїх очей, тож вибору у мене не було.

— Дев'ятий. Легше стало?

— Я повірити не можу. Ти, звісно, нічого не подумай, але на якому поверсі ти проживаєш? — хлопець повернувся до керма, вчепившись у нього так, ніби ми їдемо двісті кілометрів за годину.

Я навіть не знала, що в такий момент думати. Навіщо йому стільки інформації про моє проживання і чому він так напружився? Це був не просто інтерес колеги. Його пальці сильніше стиснули кермо, а голос став на октаву нижчим. Він ніби намагагався прорахувати траєкторію мого життя ще до того, як ми вирушимо.

— Ну вибач, звісно, але це тобі знати не обов'язково, — я скептично усміхнулася та відвернулась до вікна. — Їдьмо вже, я, окрім цієї кави, нічого не їла. Хочеться повечеряти і прийняти душ як людина.

— А що, якщо я скажу, що дев'яносто п'ять відсотків того, що ми з тобою сусіди? — він завів машину, рушивши з місця та легко посміхаючись. Можливо, навіть краще сказати — насміхаючись.

Що? Сусіди? З ним? Повірити не можу, що живу з Ігорем в одному домі. А ще «краще» те, що тепер кожного ранку бачитиму його до того, як приїду у відділок. Я склала руки на грудях та тихенько повернулась у його бік.

— На п'ятому, — я сухо відповіла, удавши, що зовсім не переймаюсь цією новиною. Хоча всередині все кипіло. Єдине, що мене заспокоювало, — навряд чи ми на одному поверсі. За кілька днів перебування в новому домі я б його помітила. Такого важко не помітити.

— Тепер дев'яносто дев'ять відсотків, сонечко, — він видушив із себе той самий зухвалий сміх, ударивши рукою по керму.
Чорт. Один поверх. Це означає, що я тепер не просто буду розкривати злочини з ним, а буду чути, коли він виходить та повертається додому, яку музику слухає, з ким говорить і що взагалі робить. Якось забагато для людей, які вранці щойно познайомились, і те — не на дуже хорошій ноті.

— Але чому я тебе раніше не бачив? Мені взагалі здавалось, що там ніхто не живе, — продовжив Ігор.