Розділ 1

Яна.

Прізвище на дверях здавалося чужим, але я відчувала, що повинна зайти в цей кабінет. За дверми мене очікує успіх. Або невдача. Господи, що за думки, Яно? Просто увійди. Поправляючи манжет свого чорного піджака, я прошепотіла в пустий коридор:
— Зберись, Горда.

Ступивши крок уперед, я все ж відкрила двері.
— Вітаю, Вікторе Павловичу. Можна?
— Проходь, Яно, я вже зачекався, — з усмішкою на обличчі чоловік піднявся з місця та простягнув мені руку.
— Дуже приємно, — я зайняла місце навпроти «шефа» та усміхнулась у відповідь.
— Що ж, твій диплом і стаж справді вражають, але тут це тобі не допоможе, — відкривши папку, Лавров перевів погляд на мене.
— Папери ніколи не розкривали злочинів, Вікторе Павловичу. П'ять років у поліції навчили мене, що результат дають не дипломи, а вміння бачити людей наскрізь. Я знаю, куди йду і що на мене чекає.

— Знаю, а ще ти була однією з найкращих в академії, — його голос змінився. — Яно, після смерті Стрілецького наш відділ став схожий на стадо. Справи справді паскудні. Ти тут не тому, що у тебе залізний диплом. Ти тут для того, щоб підняти всіх на ноги та розкрити цю справу. Едуард був для хлопців усім. Зараз вони багато нервують, через що не можуть уважно працювати. Якщо не знайти хоча б однієї зачіпки, справу закриють як самогубство. Але і тобі, і мені відомо, що Едуард Стрілецький ніколи в житті не наклав би на себе руки.

— Тобто ви хочете, щоб я очолила відділ розслідування особливо важких злочинів? — я вимовляла кожне слово повільно, пробуючи це все на смак.
— Так, Горда. Я хочу, щоб ти стала їхнім новим центром уваги. Їхнім мозком, — Лавров відкинувся на спинку стільця. — Едуард завжди тримав їх під контролем, але зараз цей контроль зник. Ігор лізе у кожну вуличну бійку, залучаючи зброю. Рома закрився у цифрах та постійному перегляді камер відеоспостереження. Микита... ну, його ти знаєш. З мертвими розмовляє частіше, ніж з живими, а Денис почав поводити себе зовсім по іншому. Він справді схожий на дитину...

Лавров замовк і пильно роздивлявся мене, певно, для того, щоб зрозуміти, чи готова я взяти на себе цей мішок відповідальності. Або ж дивився на мою реакцію.
— Я готова, Вікторе Павловичу, — стримано усміхнувшись я піднялась з місця та кивнула головою, хоча всередині була не до кінця впевнена в слові «готова».

— Але пам'ятай, Яно, що хлопці у відділі всі з характером і не одразу сприймуть нового начальника, ще й дівчину. Ти повинна довести, що Горда ти не тільки в паспорті, а ще й на ділі. Якщо ти розкриєш цю справу і доведеш, що жінка може бути відповідальною начальницею відділу, психологом та слідчою одночасно, я залишу тебе. А поки це такий собі експеримент, — він простягнув мені в'язку ключів. — А зараз пішли, представимо тебе «твоїй» команді.

У коридорі пахло свіжістю та м'ятою. Відділок був досить просторий, тому оперативна група знаходилась в іншому корпусі. Інтер'єр сучасний, стіни переважно сірого кольору, багато вікон та кімнат. Аж руки сверблять дізнатись, що знаходиться за кожними з цих дверей.
— Прошу, — Віктор Павлович відкрив двері та жестом руки запросив мене всередину.

Я розправила плечі та пройшла до кімнати, де сиділи всі хлопці, кожен на своєму місці. У кімнаті запах був зовсім інший, порівнюючи з коридором, — пахло гіркою кавою та чорним шоколадом. З огляду на те, що я сьогодні ще не снідала, мені дуже кортіло чогось смачненького, і згадка про шматочок шоколадки збивала мене з ніг.

Перше, що було дуже помітно, — це той хаос, про який говорив шеф. На столах стояла недоїдена їжа та засохлі чашки від напоїв. Море папок, до яких ніхто, як я розумію, не торкався. А також дуже добре було чутно легке поскрипування стільця, на якому крутився хлопець та усміхався на всі тридцять два зуби:
— Доброго дня, Вікторе Павловичу. Це що, новий підозрюваний у справі Стрілецького?

— Дуже смішно, Денисе. Це ваша нова начальниця, Яна Горда. Вона буде займатись справою Едуарда, а також всіма подальшими злочинами разом із вами. Прошу гостинно прийняти її, допомогти освоїтись, а також взятись до розслідування якнайшвидше, — відповів шеф, тримаючи мене за плечі перед собою.

— Ви що, серйозно? — скривлено вигукнув кароокий оперативник. — Сонечко, а ти кабінетом не помилилася? — Ігор навіть не відірвав погляду від свого телефону, розвалившись у кріслі. — У нас тут убивства, кров і бруд, а не конкурс посмішок. Скільки тобі років, дитинко? Вісімнадцять хоч є?

Шеф насупився, і в кабінеті стало відчутно тісно від його мовчання, тож я вирішила взяти все в свої руки одразу. Зробивши декілька кроків, я підійшла до дивану. Не знаю, хто вселився в мене в цей момент, але, склавши руки на грудях, я підняла тон та різко промовила:
— З сьогоднішнього дня у цьому відділку я не «дівчинка з милою усмішкою», а твій керівник. Твоє бажання самоствердитися за рахунок сумнівів у моєму віці — це захисна реакція на стрес через смерть Стрілецького. Але я тут не для того, щоб лікувати твою самооцінку, а щоб знайти вбивцю. Сиди й слухай завдання.

Я проговорила кожне слово так серйозно, що сама застигла від думки про те, що здатна на таке. Хоча, як говорив мені батько: «Не показуй слабинку, бо потім тобі буде важко добитись поваги», тож, думаю, саме зараз час використовувати його методи.

У кімнаті стало так тихо, що було чутно звук гудіння монітора. За кілька хвилин шеф поклав руку хлопцеві на плече та з іронічним сміхом промовив:
— Сядь та слухай начальницю, Ігоре. Бажаю вам удачі, хлопці, і бачу, що нудно точно не буде, — підмигнувши, Віктор Павлович покинув приміщення.

Я зробила повільний вдих та повернулась до хлопців, які сиділи в невеликому шоці. Ну, або ж великому, не знаю.
— Здаюсь, — Денис підняв руки догори і сам з цього посміявся. — Я Ден, якщо вам потрібен найкращий експерт з кави, звертайтесь до мене.

Він піднявся, і в його рухах було стільки награного ентузіазму, що в мене бракувало слів. Замість того, щоб просто простягнути руку, він почав блазнювати: його долоні замиготіли по боках, імітуючи якусь дику розминку чи то невдалий фокус. Цей оперативник наче грав у гру «спіймай мене, якщо зможеш», саркастично змахуючи руками кожного разу, коли я вже була готова здатися.
— Дякую, Ден, обов'язково, — я справді вперше за сьогодні щиро розсміялась, знявши серйозний вигляд. Але чомусь в ту ж секунду одягла маску суворого керівника знову. «Захисна реакція, Яно, яку ти досі не поборола...» — прокрутила я у своїй голові. Зрештою, Денис теж захищався. Шеф казав, що він схожий на дитину і тепер я розумію чим. Він ховається за маскою безтурботного блазня, щоб ніхто не помітив його справжнього болю через смерть Едуарда.

Наступним заговорив Рома, нарешті відвівши погляд від монітора:
— Роман, дуже приємно. Я переважно займаюся камерами, зламами сайтів та всім, що пов'язано з технікою.
— Отже, айтішник?
— Ага, а ще у мене кличка Кріт. Ну, і власне, це моє прізвище, — підмигнувши, хлопець піднявся та приліг на диван, що стояв у кімнаті.

— А про мене вже всі й забули? — судмедексперт в білому комбінезоні зайшов до кімнати, знімаючи з обличчя маску. — Я чув, що у нас новий керівник?
— Як бачиш. Я Яна, — я знову посміхнулась і майже непомітно кивнула головою.
— Дуже приємно, Микита, або просто Мік. А як вас по батькові?

Насправді мене це дуже здивувало, що старші хлопці звертаються до мене на «ви». Можливо, з однієї сторони вони показують свою повагу, але мені здається, що це занадто офіційно. Все ж таки я не планую бути суворою начальницею, яка не дає ні дихнути, ні заговорити. Поки що це лише вигляд. Скоріше подругою. Але головною.

— Послухайте, хлопці, мені справді приємно, що ви показуєте свою повагу до мене, але ми з вами в одному човні. Я думаю, краще перейти на «ти», щоб не було цього офіційного спілкування, як між вчителем та дітьми.

Позаду почувся легкий фирк, і я різко обернулась, забувши, що в кімнаті з нами ще є брила льоду. Я зробила повільний вдих та декілька кроків до хлопця.
— Ігорю, у будь-якому разі нам доведеться працювати разом, тож не бачу сенсу ворогувати і ділити територію. Я розумію, що як керівнику мені потрібно знайти спільну мову з тобою, тож на твоєму місці я б пішла назустріч, а не в інший бік.