Пролог

Ляльковод.


Кажуть, що життя людини — це найбільша цінність. Насправді — людина це гіпсова фігурка. Її можна змінити, зманіполювати, а можна просто прибрати, якщо вона заважає ходу твоєї гри. Однією з таких фігурок був Едуард Стрілецький. Начальник відділу з особливо тяжких злочинів та за сумісництвом мій хороший знайомий. Едуард завжди був на крок швидше, на тон голосніше, на ступінь вище. Останнє слово завжди було за ним.

Але мені це набридло.
Я. Зламав. Фігурку.

Дивно, як швидко зникає весь цей пафос, коли в твоїй крові розчиняється смертельна доза інсуліну. Гіпоглікемічна кома — витончена, тиха смерть, яка не залишає брудних слідів, але ламає людину зсередини. Я стояв зовсім поруч, дивлячись на те, як пальці Едуарда сіпаються, намагаючись вчепитися за краєчок дивану, а на лобі виступає холодний піт. Його скляні очі обійшли мене знизу доверху, а рот лише злегка привідкрився, намагаючись щось сказати. Я спостерігав, як він важко дихав, ніби риба, яку викинуло з моря. Гіпсова фігурка розкришилася прямо у мене на очах, перетворившись на звичайне м’ясо, яке просто вчасно пустили під ніж.

А зараз по відділу ходить новий фокус. Слідча-психолог Яна Горда та за посадою новий керівник. Молоде дівчисько з червоним дипломом та гарно розвиненим критичним мисленням. Вона думає, що прийшла шукати факти та розкривати слідство. Наївна. За її дитячими думками, начитаними в шкільному детективі, я вже стою за спиною з новими відволікаючими жертвами та хибним ходом.

Один невірний крок — і смертельна доза інсуліну заповнить твій організм, Яно. Один невірний крок — і ще одна фігурка буде зламана моїми холодними руками.

Гра починається. Гра до останнього подиху.