Розділ 4 Святковий феєрверк

— О, ну нарешті! — дружним ентузіазмом зустрічають мене хлопці.

Приміщення маленьке, нас семеро. Усі штовхаються, неузгоджено рухаючись у ще не освоєному просторі.

— А то ми вже почали вибирати пожирнішу жертву! — видає маленький лисий Зайченко. — Льову, наприклад.

— Льову не можна, він ще вінду не встановив, — кидаю погляд на екран, де висить віконце з завантаженням. — Установить — замаринуємо.

Ставлю сто коробок із їжею на стіл. Усі з цікавістю заглядають мені за спину.

— Зайченко, наприклад. Все одно без користі. Три справи — усі «зависли».

— О, наша роззява повернулася! — здивовано дивиться на Марію Льова. — Знову щось загубила?

— Ні, цього разу вона сама загубилася. Хлопці з Центрального знайшли — повернули мені особисто в руки.

— Серйозно?!

— Усім доброго вечора! — робить легкий реверанс Марія, ковзаючи по обличчях чоловіків допитливим, трохи тривожним поглядом.

— А я думав, ти до Віоли поїхав, за «подарунком», — усміхається Льова.

— Так я поїхав! Але Марія — вона невідворотна.

— Як бумеранг? Чим далі кидаєш, тим швидше повертається?

Усі беззлобно регочуть. Марія невдоволено морщить носик, стискає вуста, ховаючи збентежену усмішку.

Саджу її за стіл, де стоїть комп’ютер.

Чайник кипить, але всі, не чекаючи чаю, тягнуть із коробок піцу.

Марія, витягнувши з принтера білий аркуш, складає його й починає вирізати сніжинку.

— То навіщо ти Марію привіз?

— А куди я її діну?

— Відпустив би…

— А потім знову ловити цей бумеранг? Ні… Чаю поп’ємо — сам відвезу на вокзал, посаджу на потяг без паспорта. За своїм посвідченням.

Марія стягує шапочку. Каштанове волосся розсипається по плечах. Заправляє пасмо за вушко, зосереджено цокаючи ножицями…

Затишна така, свіжа, гарненька.

Я зависаю на ній, стежачи за кожним рухом. Хочеться підійти, провести долонею по витонченій шиї, підняти її обличчя вгору, нахилитися й поцілувати. Ніби між іншим. На мить. Як свою…

Ставлю перед нею горнятко із чаєм.

— Поки тебе не було, Тищенко заїжджав особисто, — Льова тихенько штовхає мене плечем, відволікаючи від розглядання. — Злий! А в нас навіть орієнтування немає на його доньку. Добре, що не перевірив.

Усі озираємося на екран — вісімдесят відсотків до завершення процесу.

Колеги пожвавлюються, починаючи обговорення.

— М-да… як би Тищенко на друге коло не пішов.

— А чого він її так гучно шукає?

— Мала, мабуть.

— Мабуть.

— Та ні! Була б мала — уже офіційно шукали б і ОМОН, і Інтерпол підключили. Він же шизонутий…

— Роздрукуємо орієнтування — дізнаємося.

— Романе… поїхали вже, раптом затори? — торкається моєї руки Марія.

— Які затори, Маріє? Усі по домівках уже старий рік проводжають. Долетимо за десять хвилин. Хвилин двадцять у нас ще точно є. Їж давай… чай пий.

Вона, хмурячись, зітхає, поглядаючи на монітор.

Черговий телефон дзвонить.

— Виклик прийняв капітан Левченко… — ліниво зітхає Льова в слухавку, записуючи адресу.

— Наряд виїжджає.

— Що там?

— Сусіди з балкона феєрверки запускають. П’яні. Перила підпалили…

— Оо… — невдоволено стогнуть усі. — Почалося!

Чоловіки одягають куртки. Льова підіймає очі на монітор. Там — сто відсотків.

— Сонечко, натисни «завершити».

Марія, зависнувши на кілька секунд, рішуче тисне «reset».

— Ей! Ей!!! — встигає лише зупиняючи змахнути рукою Льова.

Комп’ютер, блимнувши екраном, починає перезавантажуватися.

— «Завершити процес», Маріє! — вибухає він. — Процес!

— Ой… — перелякано кліпає вона. — А я думала — роботу… завершити.

— Чорт! Тепер заново встановлювати!

— Вибачте… — кається, встає зі стільця, звільняючи його Льові.

— Хто її на вокзалі забрав? — злиться той. — Ти, Зайченко? Дай хоч тобі дам стусана… А то об Вовченка руку зламаю. Вовченко! Прибери її з очей моїх, поки я їй по дупці не дав.

— Так, Маріє… Поїхали, — киваю на вихід.

Ділити таку інтимну фантазію, як «по дупці», з цією катастрофою я не готовий навіть із Льовою. Це — моє!

На засніженій дорозі кілька аварій. І часу в дорозі ми витрачаємо трохи більше, ніж я планував. Залишивши машину на зупинці біля вокзалу, ми поспішаємо до потяга. Мені хочеться на прощання ще трохи поспілкуватися з Марією. Трошки її подражнити й помилуватися палаючими щічками. Але, як на зло, саме зараз — шквал дзвінків із привітаннями. І не відповісти я не можу. Бо — батьки, армійські друзі і… Віола, зрештою. Безперервно розмовляючи телефоном, я веду дівчину за руку вокзалом.

У грудях наростає неприємне, щемливе відчуття. Але я вперто відкидаю його як недоречне, намагаючись упіймати святкову хвилю. Її зігріта маленька долонька дуже затишно сховалася в моїй великій. Волосся розвівається, вона ледве встигає за моїм швидким кроком. Шапочку забула у відділку? От розтяпа…

На вокзалі все обвішане дощиком, серпантином і вогниками. Людей мало… З динаміка оголошують якийсь потяг. Людський потік спускається вниз, у перехід.

Віола психує…

— Ром, ти скоро? Уже майже дванадцята!

— Платформа, колія… — прикриваючи телефон долонею, шепотом підказую я Марії. — Подивись.

Вона озирається в пошуках табло.

— Хвилин за двадцять, — відповідаю вже в слухавку.

— Мені нудно, Ром!

— Я дуже поспішаю, правда. Залишилася остання справа, — зітхаю я.

Мій ентузіазм щодо новорічного «подарунка» дедалі тане. Ми з Марією спускаємося в підземний перехід. Скидаю ще один виклик.

— Куди?

— Мм… друга колія, третя… ой! Третя колія, друга платформа! Так.

Орієнтуючись за вказівниками, звертаємо ліворуч, відділяючись від основної маси людей. Вхід у п’ятий вагон — просто біля дверей із підземного переходу.

— Ну от…

Підводжу її до провідниці. Дістаю своє посвідчення.