Розділ 3 Марія-Бумеранг

Якось прикро. Втекла, дурненька. Можна, звісно, поїхати на вокзал, перехопити її там і дати прочуханки за такі витівки. Але який у тому сенс?

Гаразд…

Нехай їде собі у свої Черкаси. Користі з неї все одно жодної. Тільки милуватися та цукерками годувати. А в мене сьогодні в меню — «м’ясо».

Дістаю з кишені вібруючий телефон. Віолетта… Вперше дзвонить сама. Та навіть на емоціях після втечі Марії мене це не надто хвилює. Хочеться дати собі отямлюючого ляпаса. Ну де Віола, а де Марія?

Але… якось не чіпляє. Кручу в пальцях залишену цукерку.

Ти, Вовче, ідіот?

Ніби — ні.

Тоді негайно відповідай на дзвінок.

— Вовченко… — бурмочу я, закидаючи цукерку до рота.

— Роман, привіт.

— Привіт.

— З Прийдешнім!

— І тебе.

— У тебе щось сталося?

— Е-е… так. Мене залишили на чергуванні. Вибач, що так вийшло. Робота…

— Тобто ти не приїдеш? Я одна зустрічатиму Новий рік?! — обурено. — Ну знаєш!..

— Я приїду… на пару годин.

— Коли?

— Скоро, — дивлюся на годинник.

— Чекаю… — муркоче з легкою агресією Віола. А в мене не вистачає запалу навіть звично з нею пофліртувати й розрядити обстановку.

Гальмую біля парфумерного бутика. Моя фантазія застрягла і чкурнула кудись слідом за Марією, тож із подарунком обійдемося банальністю.

Дорогою телефоную Льові, пояснюючи, що в мене перерва на особисте життя і треба прикрити.

— Коли повертатимешся, забери наше замовлення з піцерії, доставка вже не працює. А то ми тут один одного з’їмо!

— Як там атмосфера?

— Тихо… пара викликів. Дівки написали пояснювальні, я їх відпустив.

— Ну й правильно.

Грюкаю дверцятами машини, сигналізація видає звичний «чмок». Підіймаю погляд, відраховуючи поверхи. Шостий…

Треба якось налаштуватися. А то ще сам собі — злий вовк, зіпсую новорічний подарунок!

Підіймаюся ліфтом із парочкою у карнавальних масках.

— З Новим роком вас!

— І вас, — усміхаюся я.

З колонки негучно грає щось веселе. Настрій піднімається. Піднімається ж, Вовченко?

«Чого ж ти втекла?» — знову лізе мені в голову ця коза.

Дзвоню у двері до Віоли. Вона відчиняє, пропускаючи мене всередину. Бордова вечірня сукня, захмарні шпильки, світле волосся зібране догори.

— З Новим роком! — простягаю їй квіти й пакет.

Зустрічаємося поглядами.

«Давай… — внутрішньо підганяю себе. — Тисни на “пуск”! У тебе година!»

Стою, туплю.

Та ж гарна!.. Чого гальмуєш?!

Підмальовані густі вії повільно кліпають, губи спокусливо прочиняються. Вона веде долонею між розстібнутими полами куртки. Тепла рука ковзає до шиї, вона підіймає обличчя, заплющує очі.

А я, чорт забирай, стою як статуя. Ну!!

Нахиляюся, торкаючись її вуст своїми. Серце калатає. Але «пуск» ніяк не вмикається. Кнопку заклинило!

Телефон у кишені надривно дзвонить, збиваючи мене ще більше.

— Чорт… — шепочу їй у губи. — Хвилинку…

І, притискаючи її за талію до себе, дістаю телефон. Умілі губи ковзають по моїй шиї, відчуваю, як Віола з тихим стогоном вдихає мій запах.

— Так? — хриплю я у слухавку.

— Капітане Вовченко?

— Я.

Повільно гладжу Віолу по оголеній спині.

— Це колеги з Центру. Лейтенант Радіонов. У нас тут… дівчина. Каже — Ваша.

— Моя дівчина?.. — відсторонююся від Віоли.

— Гриценко.

— Що?.. — зависаю, намагаючись пригадати хоч одну Гриценко. Якось не пригадується…

— Паспорта немає. Бреше?.. Не знайомі? Вибачте тоді.

Марійка?! — раптом прошиває мене!

— Ні-ні-ні-ні!!… Стій! — швидко отямлююся, розгублено скуйовджуючи коротке волосся.

— Не бреше! Марія?

— Так.

— Моя!

— Тоді забирайте.

— Зараз буду.

Нахмурюючись, зітхаю, дивлячись у вічі Віолі.

Ну що ти за калічена звірюка, Вовче, а? Ти що, зараз просто так звалиш? Навіть солодкого не скуштуєш?

Що з нею станеться, з цією дрібною козою? Що — годину не почекає?

На потяг запізниться…

Та яке, до біса, твоє діло? Запізниться — й запізниться! Вона ж без паспорта на нього все одно не сяде!

— Я щось не зрозуміла, Ром, — невдоволено веде ідеально виведеною темною бровою Віола.

— Ти мене зараз лишаєш?

— Я приїду пізніше. За годину-півтори. Робота.

Вона закочує очі, терпляче зітхає. З показною байдужістю розглядає свій манікюр.

— О-кей! — сердито кидає. — Раз уже робота…

Робота?! — скептично волаю я до власної адекватності. — Яка робота?! Нехай із нею тепер «центрові» морочаться! Ти що, Вовченко? Вона ж сама втекла…

Я злюся на неї за це, так.

— Не сердься, — підхоплюю пальцями за підборіддя точене обличчя Віоли, коротко цілую в губи. — Я приїду, все відпрацюю.

Заберу її звідти — і одразу повернуся!

— Давай шампанське відкрию, щоб не дуже нудьгувала?

— Я тебе дочекаюся.

Піцерія Льови недалеко від центральної чергової. І я, радше з упертості — щоб довести собі, що Марія не пуп землі й остудити власний запал, — замість летіти витягати дівчину спершу забираю замовлення. Ставлю численні коробки на переднє сидіння.

«Нехай ззаду проїдеться. Нічого голодних вовків дражнити, а потім кидати!» — пригадую, як вона облизувала губи після «Бджілки»… Усміхаюся собі. Гаразд… На дівчину я, власне, не злюся. Просто по-людськи допоможу — і все. Новий рік усе-таки.

Струшую сніг, заходжу всередину.

— Здоровенькі, лейтенанте, — простягаю руку, він тисне. — Ваші мали дівчину привезти.

— Там, — киває в бік коридору.

— З Новим роком, колеги, — оглядаю чергову. — Капітан Вовченко. Хто мені дзво… — натикаюся поглядом на Марію, що сидить у кутку. Ой! Пай-дівчинка! Залишилося тільки ручки на колінця покласти й два банти причепити.

Зустрічаємося поглядами — Марія густо червоніє. Чарівна… Хочеться змусити її дивитися мені в очі близько-близько й вбирати цю емоцію. Чіпляє… Не витримавши мого погляду, Марійка закриває обличчя долонями. Тисну руки колегам.