Розділ 2 Новорічний переполох

«…Дванадцятого грудня близько одинадцятої вечора, у вільний від служби час, я і лейтенант Левченко зайшли до бару випити по чашці кави. Там ми натрапили на громадянина Петренка, розшукуваного за пограбування Олени Левченко та завдання їй тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Зазначена особа була у нетверезому стані й поводилася зухвало. Ми з Левченко мали намір провести затримання, однак Петренко дістав ніж і навідріз відмовився пройти з нами до відділку.

Забравши у Петренка зброю, я не став вступати з ним у бійку, а лише акуратно поклав його обличчям на підлогу. Проте Петренко, очевидно з наміром підставити нас, почав нахабно й цинічно битися об неї головою, зламав собі ніс і вибив зуби. Ми намагалися присоромити громадянина Петренко та провести з ним виховну бесіду, однак він продовжував своє неподобство, що можуть підтвердити свідки.

З нашого боку фізичне насильство до громадянина Петренка не застосовувалося. Заява, написана ним до прокуратури, — огидний наклеп на працівників поліції».

— Бився обличчям об підлогу? — знімає окуляри, скептично дивлячись на мене з-під лоба начальник.

— Саме так, товаришу майоре! — підскакує поряд Льова. — Хворий же, видно. Хіба здоровий піде грабувати сестру поліцейського з карного розшуку?

За спиною — нестримний регіт.

Впізнаю на папірці, яким він тицяє мені перед обличчям, власний почерк. Чорт! Як воно до нього потрапило?

— Це що?

— Гадаю, пояснювальна.

— Пояснювальна?! Я тобі зараз проясню, Вовченко. Свято я вам скасовую. Як покарання за зухвальство.

— Е-е… товаришу майоре!

— Як це так?!

— Мовчати!! Із чергування всіх за годину наказом розпускають по домівках. А ви… всю новорічну ніч — на чергуванні по району, ясно? Я вас у рабство здав. Бо наступного разу за таку дичину обидва підете черговими працювати. Ясно?!

— Так точно… — тихо гарчимо ми з напарником.

Щойно майор відчалює, боковим зором помічаю, як за вікном миготять фари.

— Льово, у нас, здається, гості.

У двері тарабанять. Так тарабанять тільки свої. Відчиняю.

— Хлопці, ми вам компанію привезли. Погрітися.

Три «жриці». Руда, що йде першою, провокативно усміхається мені, похабно жуючи жуйку. М-да, товар не першої свіжості. Сітчасті колготи… червоні чоботи… Це має викликати бажання? Мене особисто сіпає від огиди. Не виношу цей контингент. Фу!

 — Естет, глянь… — фиркаю сам до себе. — Невже інші мужики якось уміють забивати на такі дрібниці?

Відчиняю решітку і, не озираючись, повертаюся на свій пост. Замикаю вхідні двері.

— Гей… — чую, як одна з дівок починає дражнити Льову. — Красунчику… Новий рік же… шампанського наллєш дівчаткам зігрітися?
— А що — тут є дівчатка?
— Та ти перевір… а раптом. Он та лялька — запросто! Не наша.

Тримаючись рукою за стіл, відштовхуюся від батареї, відхиляючись назад сильніше.

— Опа…якийсь дивний новорічний збіг.

Біля батареї — та сама дівчина, що я звалив у замет.

Ну, якось так… — ковзаю поглядом по її довгій спідниці. Повія з неї — на слабку трійку. Років вісімнадцяти, щоки рум’яні, окуляри… стильні. Опускаю погляд нижче — замшеві черевики на підборах.

Сівши на батарею, гріє на ній руки.

Підходжу до ґрат, здивовано дивлячись на неї.

— Вау… вау… вау… — веде пальцем по ґратах руда. — Оце екземпляр! Я б тобі навіть приплатила. Чисто за порцію тестостерону!

— Тихо… — гарчу на неї, скалячись.

— Який строгий, а!… Я готова! Аха-ха…

Насупившись, задумливо воджу кісточками пальців по щетині.

Дівчинка біля батареї підводить на мене сором’язливий погляд. Ніздрі тривожно тремтять. Червоніє ще дужче.

— Іди-но сюди… — кличу її пальцями.

Вона, ковтаючи клубок у горлі, заперечно хитає головою.

Дурненька…

— Кажу ж: іди, — закочую очі, відчиняючи двері. — Як тебе занесло в цю гоп-компанію? Виходь, не бійся.

Дівки ревниво проводжають її поглядами.

— Сідай, — киваю на одне з крісел.

— Вовк… — Льова тицяє в кнопки факса. — Як цією древністю користуватися? Орієнтування надіслали, а прийняти не можу.

Цокаю язиком.

— Ти що такий безрукий, напарнику?

Підходжу, налаштовую скрипучий факс.

— А що — фотки поштою не можуть надіслати?

— «Вінда» на компі в них злетіла.

— Встанови… ти ж у нас комп’ютерний геній.

— Та треба б…

З факса виїжджає аркуш з невиразною плямою. Фарба смугами — текст і не прочитати.

— Оце так вони працюють, скажи? — злюся я, люто приколюючи орієнтування на стенд «Розшукується».

— Вовче, знімай. Це тільки для своїх. У Тищенка донька втекла кілька годин тому. Полковник дуже переживає. Якщо знайдемо — наказано ніжно затримати й доставити до батька.

— А в нього що, є донька?

— Як бачиш…

— Бачу! Симпатична… — показую розмиту пляму, що ледь нагадує людське обличчя. — Тут точно не сплутаєш! Одне обличчя з Тищенко.

Льова регоче, вириваючи в мене аркуш.

— Гаразд, зараз «вінду» поставлю — помилуємось на втікачку. Шукати все одно по клубах треба. Але воно нам треба?

Повертаюся до дівчинки. Підносить руки до обличчя, дмухає на них, намагаючись зігріти.

— Ну, розповідай, як тебе до нас занесло?

— Ваші колеги забрали, — ображено.

— Чому?

— На вокзалі хотіла купити квиток і… тут вони. Перевірка документів. А ці дівчата поруч стояли. А я… мм… я паспорт загубила.

— Батькам подзвонити?

— І телефон теж.

— Ой, лихо… — цокаю язиком. — Як тебе звуть, Ґаво-роззяво?

— Марія…

— Ну а як же! Сирітка-Марійка. Льово, зроби їй чаю.

Переглянувшись із напарником, фиркаємо від сміху. Насупивши губки, Марія відвертається до вікна, не торкнувшись чаю.

Ой… образили ляльку.

— Тобі хоч вісімнадцять є?

— Є…

Вісімнадцять — це добре. Це означає, що можна вже про цю ляльку з чистою совістю фантазувати. Чудова, смачна дівчинка…