Розділ 1 Упс!

— Ти навіть уявити собі не можеш: там ліс, свобода. На кілометри — жодної душі навколо!

— Годі дражнити, скинь локацію…

Льова відстає, дістаючи телефон.

Я обертаюся до нього, йдучи спиною вперед вузькою, витоптаною в снігу стежкою.

— Ой! — зойк позаду.

Відчуваю водночас поштовх і різко розвертаюся, збиваючи когось з ніг.
Дівчина! Відлітає від мене й падає спиною в замет. Перед святами якось усе шкереберть.

— Упс… Перепрошую! — подаю руку.

Вона хапається за мою долоню своїми тонкими холодними пальцями. Тягну на себе. Та, не розрахувавши її вагу, смикаю надто сильно — і вона влітає обличчям просто в сталеву нашивку на куртці.

Скрикує. Поправляє окуляри, в’язану шапочку. Гарненька… трохи кирпата, очі-озера. Строга! На обличчі — претензія. Але якась трохи лялькова, чи що.

Усміхнувшись, хочу знову перепросити дівчину.

Та вона випереджає мене, не даючи вставити слова:

— Дивіться шановний, куди йдете! — ображено стискає пухкі губки. Помічаю, що нижня розсічена й починає кровити. Це вона об нашивку? Чорт… Мені шкода й трохи ніяково. Покалічив перед святами таку красу.

Ми стоїмо на вузькій стежці. Мовчки роблю крок у замет, пропускаючи її. Льова повторює за мною.
Гордо розправивши плечі, вона проходить повз, стискаючи в руках сумочку. Пишна вовняна спідниця до п’ят — уся в снігу. Тканина звабливо рухається по струнких ніжках. Допомогти б обтрусити… Дівчина доходить до дороги й сідає в таксі.

— Вовк… — штовхає мене в плече Льова. — Чого встав?

— У сенсі? — опускаю погляд на штани.

Регоче…

— Кажу ж: чого став посеред стежки, ходімо!