Боргові зобовʼязання

Брайтон. П'ятниця, 20:45.

За вікном завивав типовий брайтонський вітер зі сторони Ла-Маншу, з розмаху жбурляючи дрібні краплі дощу у скло. У квартирі Рена, яка більше нагадувала гібрид студії звукозапису та невеликого аптечного складу, панував звичний творчий хаос. На кавовому столику, поруч із вінілом, який я принесла минулого разу, валялися медичні блістери, пожмакані аркуші з блокнота, пара медіаторів та дві порожні чашки з-під міцного чорного чаю.

Я влаштувалася на його потертому, але напрочуд зручному дивані. Мій чорний оверсайз трохи сповз на плечі, відкриваючи ключиці, поки я мовчки спостерігала за процесом.

Рен останні дві години перебував у своєму фірмовому стані «потоку». Він сидів просто на підлозі, схрестивши довгі ноги в розтягнутих спортивних штанах, і згорбився над акустичною гітарою. Він раз у раз бурмотів собі під ніс якісь рими, різко перекреслював їх у блокноті й знову брався за струни. Темне волосся було розпатлане сильніше, ніж зазвичай, а під очима залягли ті самі тіні втоми, які завжди свідчили про те, що запас його витривалості стрімко наближається до нуля.

Раптом тишу розірвав різкий звук вібрації телефону. Рен здригнувся, ніби його силоміць висмикнули з-під води, кинув погляд на екран і роздратовано видихнув.

— Це Джо, — хрипко кинув він, відкидаючи апарат на килим лицьовим боком донизу. — Знову ниє, що я не відповів на лист від лейбла. Можна подумати, мій мозок працює за графіком з дев'ятої до п'ятої. Тошнить від цього корпоративного лайна.

Він відклав гітару на стійку, з тихим стогоном потягнувся, розминаючи затерплу спину, і важко підвівся. Виснаження брало своє — це було видно по тому, як він злегка сперся рукою об край столу, перш ніж перевести погляд на мене. Його очі, які ще хвилину тому палали навмисним, майже маніакальним творчим вогнем, тепер дивилися м'яко, з тією знайомою, ледь вловною іронією.

Він підійшов ближче і просто впав на диван поруч, порушуючи особистий простір рівно настільки, наскільки дозволяв наш статус. Його коліно злегка торкнулося мого. Від нього пахло кавою, вуличною вогкістю та якимось особливим, специфічно його запахом.

— Знаєш, Настю... — Рен відкинув голову на спинку дивана, дивлячись у стелю, а потім повернув обличчя до мене. — Мій внутрішній голос щойно повідомив мені дві важливі речі. Перша: я зараз буквально здохну з голоду, якщо ми не знайдемо їжу. А друга...

Він повільно ковзнув поглядом по моїй фігурі, зупинившись на обличчі, і хитро примружився.

— ...ти виглядаєш так, ніби плануєш або жорстоко розкритикувати мій новий риф, або ж затягнути мене до спальні. Чесно кажучи, я б погодився на обидва варіанти, якби не був таким виснаженим. Але є нюанс, — губи Рена розтягнулися в самовдоволеній напівусмішці. — За вечерю сьогодні платиш ти. Я витратив останні вільні фунти на ті колекційні струни, і тепер бідний, як церковна миша. Купиш бідному музиканту поїсти?

— То я твоя sugar mammy, виходить? — засміялася я, дістаючи телефон і показуючи йому екран. — Замовила двадцять хвилин тому.

Рен видав тихий, хрипкий смішок. Він схилився ще ближче, так, що його плече тепер щільно притискалося до мого, і примружився, вдивляючись у яскравий дисплей.

— Sugar mammy, — повільно протягнув він, немов пробуючи це словосполучення на смак. — Знаючи твою любов до грошей і розкоші, Савченко, я б швидше повірив, що ти виставиш мені рахунок за оренду мого ж дивана, ніж добровільно нагодуєш.

Він почав розглядати деталі замовлення. Додаток показував, що кур'єр з нашого улюбленого паназійського ресторану вже десь на сусідній вулиці. Побачивши в переліку величезні порції гарячого Пад Таю та гострого супу, Рен театрально видихнув, закочуючи очі, ніби щойно побачив божество.

— Офіційно заявляю: ти найкраще, що трапилося зі мною за цей довбаний день. Навіть краще за той риф, з яким я возився дві години.

Він повністю розслабився і, користуючись нашою близькістю, просто поклав свою важку голову мені на плече. Його розпатлане волосся злегка лоскотало шию та ключиці, відкочені воротом светра. Від нього йшло приємне, затишне тепло. Рен повернув обличчя так, щоб дивитися на мене знизу вгору. У світло-горіхових очах заграли іскри іронії.

— Але якщо ти тепер моя спонсорка, то, мабуть, я маю якось відпрацювати цю інвестицію? — його голос зазвучав трохи глибше, з лінивою, але явною провокацією. — Враховуючи мій нинішній рівень енергії... максимум, на що я зараз здатен, це непоганий масаж шиї. Або... я можу дозволити тобі вибрати наступну платівку і не нитиму, якщо це буде якийсь попсовий жах. Який прайс тебе влаштує, босе?

Саме в цей момент, безжально перебиваючи його пропозицію, з коридору пролунав різкий, короткий дзвінок домофона. Кур'єр прибув. Рен невдоволено застогнав, явно не бажаючи відривати голову від мого плеча.

— Тільки не кажи, що мені доведеться йти відчиняти двері, — пробурмотів він просто мені в шию. З його грудей вирвався глибокий, страдницький стогін, який лунав так, ніби я щойно відправила його пішки на Еверест, а не в коридор. Він украй неохоче відсторонився, на мить затримуючи погляд на моїх губах, перш ніж змусити себе встати.

— Ліфт знову здох? Звісно ж, він здох. Це мій будинок, тут усе працює виключно на силі волі та моїх залишках терпіння, — бубонів він, човгаючи у своїх розтоптаних кедах до крісла, де лежала моя сумка.

Він розстібнув блискавку, дістав купюру і раптом завмер, роздивляючись двадцятку з комічною підозрою. Потім повільно обернувся.

— Двадцять фунтів на чай? — Рен вигнув темну брову. — Савченко, хто ти така і що ти зробила з тією жінкою, для якої капіталізм — це друга релігія? Чи ти просто так очищуєш карму за те, що змушуєш мене, слабку й виснажену мистецтвом людину, йти до дверей?

Не чекаючи на відповідь, він вийшов. Клацнув замок, почулися приглушені голоси — Рен щось співчутливо казав захеканому кур'єру, мабуть, дякуючи за підйом сходами, віддав йому гроші й зачинив двері.