Розділ 29

У палаті було чистенько і стерильно. Я пройшла з ліками до тумби і поклала їх там, а потім сіла на кріселко біля ліжка. По моїх щоках текла болюча сльоза. Мені було важко. І знову покотилась ще одна навздогін першій. Згодом я стулила очі, бо сльози почали летіти, прокладаючи товсті доріжки. Я взяла його руку, яка була вільна від усього і притиснула її до свого чола і продовжила плакати. Коли вони стали невиносимі, то мої руки впали ліжко, а голова лягла.

Це все здавалось гірким сном, що мені сниться. Я уявляла, як прокидаюсь і пригортаюсь до Давида і його міцного тіла. Та нічого не змінилось. Все було таким, яке є. Лікар говорив, що він прокинеться ближче до вечора.

Коли усе припинилось, то я підняла голову, щоб поглянути у його спляче обличчя. Воно переливалося під променями світлом. Я не могла стримувати сльози, але все ж таки на цей раз змогла.

Я дивилась і розуміла, що я його покохала. Так, як нікого. Так, як ніколи. Я не знала чому саме цього хлопця вибрало зрадливе серденько, але знаю, що заради нього воно буде битися довіку. Завдяки ньому у мене буде збільшуватись серцебиття і мені буде добре. Це щастя буде вирувати у мене життя. І яким би хворим він не був, я завжди буду біля нього, бо вірю - моє серце тепер існує для нього. Тепер його втратити - це втратити цілий світ. Це вже більше не бачити світла. Це зайти у темряву і більше з неї не виходити. Ох, я вляпалась по самі вуха. Тепер моє серденько заливається кров'ю. Воно ще пам'ятало вчорашні втіхи, а сьогодні не може повірити.

Починаючи від сьогодні я буду біля нього. Він встане на ноги. Раптом телефон задзижчав у кишені.

Андрій надіслав новину. Коли я перейшла по посиланню, то побачила, що той злодій, який хотів вбити Давида, помер. Ще було сказано, що фірма тепер його, але ніхто не знає її долі, бо вона занепадає. Можливо, її прийдеться продати.

Це означало лише одне - мені прийдеться малювати і продавати картини, щоб знову заробити на життя. Що ж, буду доглядати за ним і працювати. Мені здається, що краще не приїжджати у Київ. Треба забрати машину і тому подібні справи. Та я вже це не зможу, тому потрібно зателефонувати у Андрія, хай це зробить.

Я відійшла до вікна. Він зразу взяв трубку.

- Ну що, Юлю? Щось гірше? - задзеленчав голосочок моєї подруги.

- Ти навіщо взяла в заручники телефон Андрія? Мені потрібно йому сказати щось.

- Від різних молодих дівиць, які телефонують моєму нареченому. Може я перекажу? Або переведу на гучномовець?

- Відколи ти така ревнива стала? - пролунав на задньому плані суровий голос.

- Від сьогодні.

- Боїшся мене втратити?

- Боюсь свій здоровий глузд втратити. А ні, чекай. Я його втратила, коли познайомилась з тобою, - я відчула, як вона набула губки. Хоч я лише трохи усміхнулась, але для неї це виглядало серйозно. Ох і дівчина.

- Ем, а я вам не заважаю? - перебила ту дискусію я.

- Слухаю тебе, Юлю, - промовив Андрій.

- Ти можеш забрати машину Давида з того місця, де вона залишилась? Просто я не маю часу. Якби могла, то з радісю б поїхала, але сам бачиш.

- Звісно, ти не переживай.

- Тільки за однієї умови, - прозвучав голос Іри.

- Якої?  - промовили ми в один голос з Андрієм.

- Телефон твій їде зі мною, - ображеним голосом промовила вона.

- Добре. В такому випадку твій зі мною, - спокійно промовив хлопець. Чесне слово, він перший хто так спокійно реагує на її образи і буркотіння. Такі дитячі, що я ледве до них звикла.

- Ей, це не чесно! - викликнула дівчина.

- Ну, то мій лишається зі мною. Чи ти від мене щось приховуєш? - з підозрою промовив він.

- Та ні, з чого ти це взяв? То можеш брати мій телефон. Лише не лізь у мене в інстаграмі.

- Добре, туди я заглянув в першу чергу.

- Ей, ну я серйозно.

- Усе, не сваріться.

- Ну добре, сонце, ми заберемо машину, - промовила дівчина і вимкнула. От де вже Ірка.

Я повернулась до фігури, яка лежала на ліжку. Усе ще не рухався. Його груди підіймались при кожному вдохові і видихові під ковдрою. Вигляду показувалися його голі груди, до яких я горнулась ввечері.

Присівши на крісло, я не зрозуміла, як і заснула. Мене поглинули чари сну.

Раптом я опинилась у якійсь палаті. На ліжку лежала якась жінка. У неї було бліде обличчя. Біля її ліжка сидів чоловік і тримав її за руку.

- Не переживай, - промовив він, і гладив ніжну і суху руку. - Я знайду кращих лікарів, я заплачу будь-які гроші. І ти будеш жити, - він продовжував цілувати її руки, на що вона лише сухо усміхалась.

Було видно, сили її покидали і вона це знала. Та чоловік не здавався, бо сильно її любив.

- Не ререживай. Усе буде добре, - трохи хриплуватим голосом промовила жінка. Я її не знала. Та щось у ній мені нагадувало. Якась усмішка знайома.

- Ти, головне, бережи нашого сина. Він в тебе єдиний спадкоємець, - вимовила вже слабшим голосом жінка.

- Не говори такого. Ти ще будеш жити. Чуєш? - його поблажливий тон перетворився ледь не у плач.

- Перестань. Ти ж знаєш, що це вже кінець. Чуєш? Ми обидвоє це знаємо.

- Ні.

Раптом, мій сон перервала порух чиєїсь руки, яка погладила мене по голові.  Від цього я здригнулась, тому і ризко підняла голову.

Перед моїми очима я побачила ті самі очі. Ті, заради яких я хочу жити кожного дня. Ті очі, які мені сняться кожної ночі. 

- Ти …. Ти.… - я шепотіла це, не вірячи власним очам. Мої руки тряслись, а ноги не відчували гравітацію.

- Так, я... - він усміхнувся, так і не закінчивши.

Я погладила його  по руці, а він хотів встати, але не міг.

- Чому я не відчуваю ніг? - запитав він у мене.

- Ти тільки не хвилюйся. Усе буде добре, - спробувала я його заспокоїти, але у мене не вийшло.  Він мене не слухав. Паніка його заполонила.

- Що зі мною? - заволав він на цілу плату.

- Тихо, тихо, - шепотіла я і сама ледь стримувала сльози.

- Що зі мною?! Допоможіть мені! Аааа, - волав він.

Незабаром у палату прибігла медсестра, а за нею лікар.