Розділ 27

Іра

- Звичайно. Я лише й чекала, щоб ти мені це запропонував, - я погодилась, а інше промовила з насмішкою.

- Ти це серйозно? - від подиву він аж повернувся і поглянув на мене.

- Я говорю тобі Так, але ні, я не чекала день і ніч на це. Просто хотіла бути з тобою разом. От і все.

А далі ми встали і пішли разом на кухню. Згодом відбулась наша зустріч з його сестрами. Все було чудово. Вони видались дуже веселими. Мені приємно удалось провести з ними час. Тепер я точно знала, що мені буде добре тут.

Юля

Другий тиждень почався з початку нашої роботи. Я цілий вечір перевіряла зошити з контрольними. Щастя, відповіді є на них в окремій книжці, а то я б не розібралась з цим усім. Та все ж, вже сьогодні прийдеться дітям викласти усі оцінки за семестр, бо у п'ятницю останній дзвоник.

На мою думку, Давидові пощастило. А що, він прийшов, перевірив і ніяких тобі зошитів. Ну і де тут добро. Воно щось мене оминуло. Хоча, я рада, що знайома з хлопцем. Не такий він вже й поганий. Ну як, моє серденько тьохкає при погляді на нього. Точніше кажучи, воно завмирає, а коли його немає, то воно відновлює свій ритм. Отак і мучусь.

Давид

Та панна, яка спить біля мене, мене дурманить кожного дня. Я тепер точно знаю, що кожного ранку прокидаюсь завдяки ній і засинаю через неї. Вона причина моєї радості і суму. Щоб я робив без неї? Якби жив? Не знаю. Та все ж, це життя. Нам суджено зустрітись і суджено розійтись у різні сторони. Воно таке. Безтурботне було до зустрічі з нею, а зараз думки усі забиті цією королівною моїх снів, бо навіть там я думаю про неї і бачу її.

Тепер кожного дня, коли ми з нею йдемо зі школи, то нам весело. Я розповідаю якісь веселі згадки з мого життя, а вона усміхається тією найкращою усмішкою. Я такої ще ніколи не бачив. Адже завжди вірив, що справжнього кохання не існує. Видно, помилявся, бо з нею мій світогляд змінений. Навіть на сентиментальність потягнуло. З моїх думок втекло те, що за нами женуться. Це якесь чарівне місто. Воно зачаровує і манить до себе. Хто б міг подумати, що таке станеться.

Автор

За підготовками до закінчення навчального року наші друзі ще більше зблизились. І тепер не могли один без одного. І ось, ввечері перед останнім дзвоником між ними зав'язалася розмова.

Давид

- Як гадаєш, мені підійде ця блузка. А оця спідничка? Я не товста? - запитувала мене Юля. Мені лише в радість. Вона виглядала дуже гарно, та все ж шукала у собі щось поганого. Я її досі не розумію.

- Ти будеш гарна, - стримався я одним компліментом, щоб не розговоритись на більше. Вона виглядала як справжня красуня. Особливо красивою буде завтра. Я й не сумнівався, але стримувався. Розумів, що це буде зайвим. Вона мене точно тоді висміє. Сьогодні купляли цю блузку у одному магазині, де приймали тільки картки, тому прийшлось її використати. Сподіваюсь, нічого не буде. А може, нас вже не шукають. Хоча, було б повідомлення від Андрія. А оскільки я зрозумів з його останньої розмови, він і справді одружується. Ти диви. Він побачив цю подругу і зразу ж закохався. Ну що ж, і  таке буває.

Ми готувались до завтрашнього останнього дзвоника. Я купив собі костюм, навіть не приміряючи. А навіщо? Це мій розмір, значить підійде. Навіщо хвилюватись. Зате, Юля дуже переживала і я це бачив. Вона крутилась біля дзеркала. Шукала якісь прикраси. Приміряла свої туфлі. Витерла вкотре пилюку на них. Погладила сорочку і спідницю по кілька разів.

- Може, лягай вже? Ти вже все зробила, що потрібно. Слухай, а ти читала сьогодні?

- Ні, - задумливо промовила вона, вертячи перед собою вішалкою з одягом.

- Чому? - не стримався я.

- Я геть хвилююсь, тому і не змогла розслабитись.

- Давай, вимикай світло і лягаємо спати.

- Я не засну.

- Не переживай, заснеш, - вмовив я її і вона вимкнула світло.

Наступного дня ми прокинулись як завжди, дуже рано. Дівчина стояла перед дзеркалом і тремтіла. Мені хотілось підійти до неї і обійняти її за плечі, але це було важко зробити. Я себе стримував з усіх сил.

Коли ми прибули до школи, то залишалось ще кілька хвилин до виступу. У цій школі усе починалось найскоріше. Виступ пройшов на диво швидко. Коли я пам'ятаю свої шкільні роки, то ми дякували кожному татові за те, що він щось вклав у школу, а ще слухали їхню промову. Тому, все затягувалось від ранку і до обіду. Тепер усім роздали квіти (навіть нам). Ще й просили передати фізруку справжньому і пані Катерині.

Усі вчителі після урочистої частини почали збиратись в учительській, щоб відсвяткувати, але ми з Юлею відмовились від цього і пішли додому.

Коли ми виглядали у вікна, то можна було побачити випускників, які йшли дорогами. Все було настільки гарно, що я сам згадав свої шкільні роки. Як ми з друзями блукали по місту. Оскільки це було в Лондоні, то було удвічі цікавіше. Усі на нас дивились з усмішками на обличчі. Та все ж, минули ті роки і ми вже не ті.

Через кілька годин ми вирішили піти до сусідки в лікарню. Коли з її кімнати вийшла медсестра, то ми запитали її коли можна забирати жінку.

- Завтра можна. Вона вже почуває себе краще.

- Скажіть, - промовила Юля. - А можна сьогодні?

- Ні, сьогодні нехай вона ще побуде тут.

Потім ми зайшли.

- Привіт! Як ви себе почуваєте? - почала Юля веселим голосочком і я зразу пожвавішав. Ох, як мені це подобається.

- Привіт! Вже краще. А що це ви принесли мені? - зацікавилась старенька і збоку виглядала як мала дитина.

- Трохи супу з курятини і тадам, - дівчина витягнула запечені курячі стегна.

- Ого, оце ти потрудилась на славу. Молодець! - похвалила жінка, на що Юля почервоніла і це мені також сподобалось. Ох, щось тягне мене на сентиментальність. Може, піти перевіритись у лікаря?

Ми ще довго говорили, поки Юля не сказала:

- Давиде, ти можеш вийти. Нам потрібно поговорити.

Я здивувався, але все ж таки вийшов, бо не хотів їй перечити.