Розділ 18

Юля

- Ну, як ви себе почуваєте? - запитала я сусідку. Давид сидів збоку біля мене. Він і слова не зронив. Безбожник. 

- Та добре. Просто ці поганючі лікарі мене засадили у цю палату. Мені ж добре було б удома. І таблетки вдома пила б. І на роботу б ходила. Ще залишилось два тижні, а я тут сміховинно відпочиваю. Та я певна, що ви за ним будете доглядати. І на роботу, сподіваюсь, ти вийдеш за мене. Там тільки контрольні роботи потрібно лише перебути з ними, а потім перевірити їх. До речі, календарно-тематичне планування з фізкультури у мене на столику. Біля нього є і з зарубіжної. Юлечко, там, в інтернеті, переглянеш твори у скороченому варіанті. Там лише кілька творів. З розкладом звертайся до зауча. І для Давида попросиш.

- Добре, я все зроблю, - я гладила її по тильній стороні долоні. - А ще буду приходити до вас після роботи і відвідувати. 

- Добре, але лише з Давидом. І ще, гроші я вам віддам за ці два тижні. 

- Ні, ні, що ви! Нам не потрібно ваших грошей. Ми відпрацюємо безплатно. Я ж все одно виконала якусь частину своєї роботи тут. Буду вже мати картину для продажі. Хоча, я її вам подарую на пам'ять, - мене осінила ідея.

- Та що ти таке кажеш? Тобі потрібніше. До того ж, де ж я її повішаю? – старенька вже щось хотіла сказати ще, щоб заперечити, але я їй не дозволила:

- Ми з Давидом знайдемо. Ви тільки видужуйте. 

- Ох, я така щаслива, що зустріла саме вас, - жінка усміхнулась.  

- Ну все, ми підемо, - втрутився хлопець. 

- Так, а то нам потрібно ще на ринок. Сьогодні вам прийдеться терпіти лікарняну їжу, а завтра я вам принесу чогось набагато кращого.

Коли ми вийшли з палати, то Давид сказав до мене:

- То ти її також збираєшся годувати овочами?

- А це вже ти не дізнаєшся, - відповіла я йому. 

Він слухняно продовжував йти за мною.  Коли через якихось п'ятнадцять хвилин ми забрели на ринок,  то оплачував усі мої покупки. Мені це навіть сподобалось. Коли я і Іра заходили на ринок, то від неї чулись лише зітхання і жалібний голосочок,  який просився додому. Тепер мене все влаштовувало. Не подобалось тільки одне: те, що він оплачує за мене. Ми б могли усе підрахувати і розділити на двох. І я потім усе йому віддам.  

- Слухай, - я вирішила підняти цю тему першою, бо він би не спромігся. Йому, видно, це подобалось. 

- Так, - його брови піднялись, а вираз обличчя залишився незмінним. 

- Я тут підрахувала усі наші витрати, - зізналась я. – І вирішила, що було б добре їх розділити на двох. Я сплачу свою частину, якщо ми повернемось додому, — мені захотілось опустити голову від сорому, що я і зробила.

- Послухай. Я людина, яка ще  може забезпечити наші покупки.  Тому тобі немає про що хвилюватись. А від тебе я не думаю брати жодної копійки.  І, врешті-решт, поглянь на мене, а то здається, що я винен. 

Не дочекавшись відповіді, хлопець торкнувся мого підборіддя і потягнув його вгору.  Мої очі зустрілись з його поглядом і я вперше побачила колір його очей. Вони були горіхового кольору, а навколо обведені зеленим. Чомусь вони манили їх детально розглянути, але я не наважувалась. Вони опустились нижче, на мої губи. Він був занадто близько і тепер хотів також їх торкнутись. Якби сильно мені цього не хотілось, але я мусила відвести бажання далеко в ліс.  Я відвернулась і закусила нижню губу. Здалось, що він цього не помітив. 

Мені Іра говорила, що потрібно протерпіти своє бажання, щоб потім не жаліти. Та я вже жалію.  От сьогодні зателефонуємо до них і я їй усе вискажу. Та тепер потрібно докупити ще деякі овочі. 

І ось, через якийсь час ми (тобто Давид) несли у пакетах кілька кабачків, огірки, помідори, капусту, картоплю, зелень і якісь приправи. А ще ми забігли за м’ясом. Я хотіла зробити сусідці котлети.  По дорозі зі школи завтра куплю фрукти і візьму хлопця. Тоді підемо і провідаємо її. 

Дома ми разом готували їсти. Давид різав овочі на вечірній салат, а я готувала тушковані  овочі. Іноді навіть здавалось, що він дивиться на мене, коли я поверталась до плити, та таким довгим поглядом. Але я собі говорила, щоб не повертатись, бо усе полетить в повітря. Якось відчувала шиєю. 

- Нам потрібно занести спальну сорочку їй, - не повертаючись, повідомила я. 

- От і віднесемо, - трохи хриплуватим голосом відізвався хлопець. 

- Може ти сам це зробиш? Не думаю, що варто мені йти. Все ж таки я зготую її тобі, а ти віднесеш. І кімнатні тапочки. Вона все-таки мені сказала, де це все знаходиться, - вперше я оглянулась і побачила світло у його очах. Вони сіяли, мов сотні зірок на небі. Ніби вони тут усі зібрались і помістились у цих одних очах. На це диво можна дивитись вічно, якби не обов’язок. 

- Та нема проблем. Тільки от поїм, - він сів на стілець і вичікувально подивився на мене. 

Спочатку я дивилась на нього, а потім кинула страву на тарілку.

- Тільки обережно, вона гаряча. Потрібно трохи почекати. 

- Добре.

На цьому моменті у двері подзвонили. 

- Хто б це міг бути? – промовила сама до себе я.

- Не знаю, - хлопець піднявся зі стільця. 

- Я погляну, - я вказала на двері. 

Спочатку я зазирнула у вічко. Мені відкривався вигляд на людину у кур’єрській формі. Він тримав якийсь пакунок. 

- Ти сховайся в ванній, а я відчиню і запитаю чого він хоче, - запропонувала я. 

- Добре, - хлопець шмигнув і зник у кімнаті. 

Я заправила пасма за вуха, поправила одежу на собі і відчинила двері.

- Вибачте, а Давид Заєць тут живе? – почав говорити молодий з вигляду хлопчина. 

- А що вам, власне, потрібно від нього? – питанням на питання почала я. Мене не так легко провести.

- У мене для нього пакунок від пана Андрія, - не здавався хлопчина.

- Так? Ну, тоді давайте сюди, - вже полегшено видихнула я.

- А ви ким йому приходитесь? – не відставав хлопчина. Це вже мене вивело з себе.