Розділ 17

Давид

Я пройшов до нашої кімнати, але перед тим, як зайти, постукав. Ніхто не відповів. Я знову постукав. Знову нічого. Я довго не чекав, тому відчинив двері і увійшов з омлетами. Дівчина навіть не глянула у мою сторону. Що ж, тепер потрібно переходити у тактику. 

Я взяв один шматочок омлета у руки, а тарілку тримав трохи нижче. Так, щоб шматки не падали на підлогу. 

- Юлю! - дівчина на мій оклик повернулась. Вона завмерла з пензликом. Її погляд зупинився на омлеті. 

- Це ти мені приніс поїсти? - її погляд продовжував бути на їжі. 

- Звісно, і собі також, але я буду їсти потім. Я бачу, що ти голодна, тому будеш перша їсти. 

Дівчина усміхнулась, а потім зглитнула. 

- То давай сюди цей шматок, - вона потягнулась за ним, але я відтягнув його від неї. Я зустрівся з її поглядом і побачив там сум. Жалісливий сум. Вона усім серцем хотіла цього. 

- Ні. Ти ж маєш зайняті руки. Нам не потрібно, щоб ти забула про пензлик і про те, як його тримати у руках. Тому я буду тебе годувати, - на її обличчі проступило здивування. 

- Мене? Може не будеш перейматись? - почала виправдовуватись дівчина. 

- Нічого не хочу чути. Відкривай рота! - скомандував я. 

Юля трохи посумнівалась, а потім відкрила. І зразу ж, коли відкусила, то простогнала від радості. 

- Ти просто чудово готуєш. Я задоволена. Ммм. 

- Дякую, ти мені лестиш, - мені від її слів стало незручно. 

Потім ми пройшли і сіли на наше ліжко. Її руки були у фарбі, тому вона не могла їсти. Тож годував дівчину я. Вона багато разів усміхалась. 

Що ж зі мною робить ця дівчина? Біля неї я забуваю як дихати, а серце хоче вирватись. Вона відчуває це і на її роті з'являється усмішка. Не знаю, але мені здається, що Юля відчуває це. Я не можу себе втримати у руках і, ніби пливу на підлогу, наче якийсь юнак. Ця дівчина зробила мене залежним від неї. Тепер не бачити її означає померти. Я її більше нікуди не відпущу і буду робити усе, лише щоб вона горіла біля мене. Якщо відпущу, то зломлюсь весь. Я зараз розумію, що належу їй. Стоп. Що це за думки?! Давиде, схаменись. Ще деякий час і все, ви розійдетесь, як у морі кораблі. 

Через деякий час, коли дівчина почала працювати, я також поїв. 

- Слухай, - я не міг відірвати погляду від неї і її рухів, але згодом поглянув на годинник. Вже було опів на одинадцяту. Я хвилювався, бо сусідка може вже спати. - А тобі ще багато? 

- Ні, я якраз її підписую і зараз тобі покажу. 

- О, я вже не можу дочекатись, - зрадів я. 

Через лічені хвилини я дивився на пару. Вони стояли на краю катера. Їхні постаті були чорними, бо знаходились у сутінках. Сонце майже зайшло за хмари. Небо багряніло оранжевими фарбами. Усе навколо було в точності так, як і ми сьогодні бачили біля озера. Тут було усе. Її картина викликала цілу бурю емоцій. 

- Це просто шедеврально, - похвалив я. 

- Та ні, - вона засоромилась і опустила голову вниз. На її щоках забагрянів рум'янець і у мене виникла усмішка. Вона була їй до лиця. 

- Я усе правильно сказав, - я підійшов до дівчини. Моя рука потягнулась до її волосся, у якому був закладений простий олівець. Не знаю, що керувало мною тоді. Чи серце, чи розум, але пальці витягнули олівець із зачіски і волосся випало каскадом на плечі. Воно розсипалось усюди. 

- Отак краще, - продовжив я після мовчанки і пішов у ванну. 

Коли усі процедури було зроблено, ми вже були на своїх місцях. Годинник, який висів на стіні, показував одинадцяту. Я лежав на підлозі, а вона займила своє місце на ліжку. 

- На добраніч, - перервала тишу вона. 

- На добраніч, - відповів я і посміхнувся. Чути її голос перед сном було просто ейфорією. 

У ранок неділі мене розбудило те, що щось лоскотало мій ніс і я стримувався, щоби не чхнути. Вільною рукою я прибрав це від свого носа. Та як тільки я знову почав засинати, воно знову повернулось. Я через силу розплющив очі. Перед моїми очима постала коричнева копиця чогось невідомого. Спочатку мені здалось, що це коричневі нитки, але потім зрозумів, що це волосся. 

Я вільною рукою потер очі. Спочатку нічого не зрозумів, але потім, коли зігнув голову вниз, побачив тіло дівчини. 

- Та що це, збіса, коється? - проговорив я, боячись крикнути. 

Я ж не дурний, знаю, що у цій квартирі тонкі стіни. Бракувало мені опозоритись перед усіма. 

Дівчина у відповідь спочатку щось буркнула, а потім піднялась з моєї руки. Вона розглянулась навколо. Потім Юля опустила голову в долоні, але зразу ж підняла. Коли зустрілась зі мною поглядом, то її очі округлились. Її погляд різко впав під ковдру, якою ми були вкриті обидвоє. Вона швидко підвелась і скочила на ноги. 

- Так, що я тут роблю і як я тут опинилась? - дівчина підняла свої руки до голови, а потім провела ними по волоссю. 

Я сам не розумів що й до чого, але щось мусило статись. Я продовжив лежати і дивитись на неї з усмішкою на обличчі. Весело було дивитись на її шоковане обличчя. Це забавляло мене. Юля бігала по кімнаті у паніці і тільки через якийсь час звернулась до мене. 

- Чого ти усміхаєшся? Ти геть збожеволів? Нам потрібно від сьогоднішнього вечора спати окремо. В різних кімнатах. Ми повинні це вирішити якось. Я не знаю як, але нас чомусь тягне один до одного, наче магнітом, - після цих слів вона стала і завмерла. Її погляд був спрямований кудись у одну точку. 

Юля певний час дивилась туди, хоча я не міг зрозуміти, що там таке є, що її так заворожило. 

- Бррр, - вона стрепенулась.

- Що це тільки що було з тобою? - вирвалось у мене. На моєму обличчі завмерла усмішка. Навіть мій страх мене не видавав, бо на обличчі сіяла усмішка. 

- Та ні, нічого. Просто погані думки прйшли в голову, - дівчина відійшла від мене, а потім зникла у дверях. 

Я встав і пішов. Моїм направленням була ванна кімната. Та все ж, я побачив сусідку, яка кудись метушились. Юля вийшла із ванної з зубною щіткою в роті.