Розділ 16

Юля

Ми повернулись додому якраз о шостій годині. Наші покупки я ледве донесла. Не думала, що це усе буде настільки важким. Ми їх занесли у нашу кімнату і подумали, щоб переодягнутись. Я тим часом одним оком заглянула у кімнату власниці. Вона сиділа за книгою. Швидко ж вона повернулась. 

Коли я зайшла у кімнату, то побачила, як хлопець зняв свою футболку. Тепер мені відкривався вигляд на його рельєфну спину. Лопатки рухались разом з руками, які складали одежину. Руки обтягували м'язи. Коли хлопець повернувся, то я побачила живіт з кубиками. Я почала піднімати погляд вгору і зустрілась з грудьми. Та коли ми зустрілись поглядом, то я зразу ж повернулась. 

У його погляді читалося здивування і нерозуміння. Мені враз стало настільки соромно, наскільки ще ніколи не було. 

- Може вийдеш? Мені потрібно переодягнутись, - проговорив хлопець. 

- Д.. добре. Я... Як скажеш, - і я вийшла з кімнати. 

З усього сорому я, не розбираючи шляху, йшла. І тоді потрапила до сусідки у кімнату. Вона підвела погляд на мене. 

- Ти щось хотіла, дитино? 
 
Я не змогла на це нічого відповісти. Ніби відібрали дар мови. Та потім вона повернулась до мене. 

- А ми бачили, що ви йшли кудись, - випалила я.

Вона відвела очі від книги і усміхнулась. 

- О так, я ходила на ринок. Коли ви сховались у зелені парку, я саме забігла на маршрутку. Недавно повернулась. Ви були такі радісні, що не хотіла зупиняти вас. Бачила з вікна маршрутки, як ви йшли. Ви виглядали дуже мило, - усміхнулась старенька, ніби це для неї був дуже приємний спогад. 

Та враз мене осінило. То ми проводили весь цей прекрасний час, граючи на публіку марно? Я в шоці. І те, що ми вжились в ролі, то також було марно. Ого. 

- Хто виглядав дуже мило? - встрягнув у розмову Давид. 

- Та ось, розповідаю Юлечці, що була на ринку. І коли ви йшли в центр, то бачила вас. Вітаю, ви помирились. Все ж таки добре, що ви знайшли свою половинку. Ніколи не губіть, бо дуже підходите один одному. 

Після сказаних слів жінка взяла мою долоню і погладила з тильної сторони. На її обличчі була розслаблена усмішка. Вона щаслива, видно зразу. 

- Знаєте, я захотіла вас запитати, - відвела розмову в інше русло я. 

- Слухаю, мила, - її повіки трохи піднялись, ніби стрепенувшись. 

- А ви не знаєте, де можна придбати мольберт? - згадала я. 

- Мольберт? Та ж він є у мене в підвалі. Моя дочка колись малювала дуже гарні картини. Та коли поїхала від мене, то залишила його тут. Ним ніхто не користувався і він стояв у вашій кімнаті. Та коли приїхали ви на заселення, то я його знесла вниз. Щоби не заважав. А що, він тобі дуже сильно потрібен? 

- Так, я ж малюю. І от сьогодні на мене найшло натхнення, тому вирішила малювати, - я усміхнулась. 

- Якщо найшло натхнення, то біжи швиденько і забирай. Наскільки я знаю, то це дуже серйозна штука і нею варто користуватись поки є, а не проронити. Моя дочка також це знала. В неї були просто неймовірні картини, - жінка усміхалась, коли це згадувала. 

- А де саме вона зараз? - поцікавилась я.

- Її давно немає. Вона померла. Залишила маленьку внучку. Напевне, дівчинка доросла. 

- А ви її ніколи не бачили? 

- Бачила, тільки коли тій був рік. Згодом вони не мали часу приїжджати, а коли донечка померла, то батько навіть зі мною не зв'язувався. Отак то. 

Мені стало шкода цю жінку. 

- Давиде, допоможеш мені? 

Давид

Її слова пролунали у моїх вухах дзвінком. Хоча я й був стомленим, але моїми мізками керувало щось інше. Сам не розумію що. 

- Так. Так, звичайно, - погодився я. І хоча я не завжди погоджувався на таке, але сьогодні щось змінилось. Ніби збій у програмі стався. 

Не зронивши ні слова, вона взяла ключі у господині, а потім повернулась до мене і зміряла поглядом, який говорив, що потрібно йти за нею. У цьому погляді було щось таке, чому хотілось підчинятись. Йти за повідцем. Ох, цей командирський погляд. 

Поки ми сходили сходами на низ, то зустріли кількох сусідів. У дворі були теж люди. Вони усі щось розкладали у альтанках. Та ми йшли дуже швидко і їх проминули. Бабусі перемовлялися на лавочках і дивились у нашу сторону. Мені було плювати. Ми тут же не надовго. 

Коли ми опинились у темному приміщенні, де було так темно, що хоч у око стрель, я зразу ж увімкнув ліхтарик на телефоні. Добре, що я хоч телефон взяв з собою. 

- І де тут той мольберт? - поцікавився я. 

Дівчина довго не відповідала, але потім тикнула кудись у повітря. 

- А ось він. 

Юля не дочекалась моєї допомоги і потягнулась углиб за ним сама. Вона його тягнула, потім зупинялась, тоді знову тягнула. 

- Може, давай я тобі допоможу? - звернувся я до неї. 

Дівчина вийшла звідти і підійшла до стіни, роблячи мені прохід. Приглядаючись я побачив на її волоссю павутину. І не тільки там. Воно було на штанах і на кофті. 

Я почав підходити до дівчини. Її погляд, який спочатку був зосереджений на мольберті, тепер зупинився на мені. Не знаю, що мною цей раз керувало, але воно було непоборне. Я продовжив крокувати у її бік. У неї в очах був одночасно і страх, і здивування і щось іще. Що, я не міг збагнути. 

Коли між нами залишились лічені сантиметри, то в мене у грудях спалахнуло дике бажання поцілувати. Доторкнутись і провести пальцем по цих пелюстках і відчути їх м'якість. Я майже торкнувся, але вона вперла руки у мої груди, а тоді її вуста поворухнулись. 

- Давай не будемо робити помилок. Все ж таки нам не потрібно прикидатись, - вона пригнула голову і тепер її погляд був повернений на підлогу. І я не зміг побачити, що твориться у неї в душі. 

Зате, я добре знаю, що сталось усередині мене. Там щось обрушилось. Багато гілочок, які йшли від мого серця, обірвались з хрускотом. Вони залишились пошкодженими. Таке уявлення, ніби перекрили кран із кров'ю, яка йшла до мого серця. Дівчина сама вирвалась з моїх рук і пішла до дверей, що вели на вихід, а потім там зупинилась.