Розділ 11

Ранок видався важким.  

По-перше, щось важке лежало на моїй талії і від страху важко дихалось.

По-друге, щось сопіло мені в потилицю. І це ще більше наганяло страху.  Я боялась навіть поворушитись. Подумки навіть рахувала до десяти, але все ж таки не наважувалась повернутись. Хвилини тягнулись ще довше, ніж завжди. Принаймні мені так здавалось, бо я не бачила годинника. Раптом мені в голову прийшла ідея. Я, ні про що не думаючи, повернулась. Побачене мене шокувало.

Свою до болю тяжку руку на моїй талії тримав Давид. І сопів у шию також він. А ще, він якось вільно себе почуває, тому я вирішила пробудити ці марення. У мене назрів план.

- Сонько, - я тихо шепотіла на вухо спокусливим голосочком.

- Ммм, - потягнув він.

- Час прокидатись, - продовжила шепотіти я.

- Ще п'ять хвилин, - відповів він і своєю рукою притягнув мене ще міцніше до себе.

- Може ти мене випустиш? - вже шипіла я.

- Ні, мені так краще, - цей дурень опустив ближче до моєї голови свою макітру.

- Ей! Що ти собі дозволяєш?! - крикнула я. Звісно, це відбулось трохи голосніше шепоту, бо ж я, як добрий громадянин, добре знаю, що тут стіни тонкі.

- Ще п'ять хвилин, - далі белькотів собі під ніс хлопець.

- Я не твоя дівчина. Не треба мене душити від любові. Я ще жити хочу, - проговорила я йому у вухо.

- Котра година? - він нарешті розплющив свої очі. - І чому ти коло мене так близько?

- Я біля тебе близько? Та це ти мене притягнув у свої сталеві обійми і хотів задушити, мов якусь іграшку!

- Хто? Я? Це ти прийшла у мої обійми, - хлопець дивився на мене спокійним поглядом.

Його руки лягли під голову. Я бачила як м'язи рук обтягнулись і мені, як  художнику, було приємно глянути. Аж надихало щось в цьому. Але це були мої перші думки. Наступні - відвернутись від сорому. Я б хотіла поглянути, що сталось би, якби він побачив такий вигляд у мене. Хлопець, до речі, спав без футболки.

- Тебе щось зацікавило? - лукавим голосочком провадив він.

- Що у тобі може зацікавити? Оці зів'ялі мускули? Та їх і мускулами не назвеш, - вирішила познущатись я з нього.

- Та ти просто так говориш.

Я нічого не говорила, а просто встала з доволі старенького рипучого ліжка і пройшла до шафи. Витягнула звідти вчора складені речі.

- Може тут переодягнешся? - запропонував хлопець. Він лежав у тому ж положенні.

- Ти не припух? - я обернулась.

- Я просто подумав, що жінка може не те подумати. Якщо тобі аж так кортить від мене втекти, то можеш залишитись тут, а я піду до ванної.

Він відкинув ковдру і моїй увазі був представлений його оголений торс. Кубики були чітко окреслені. Просто якесь натхнення для художника. Моя голова, непомітно для мене, схилилась на бік. Він, на щастя, не може цього помітити.

Коли за ним закрились двері у ванну, я спокійно змогла переодягнутись і вже після нього піти у ванну.

Ми пішли на кухню. На годиннику була дев'ята ранку, а, отже, жінки не було. Вона ж пішла на уроки до школи.

- Що в нас сьогодні на сніданок? - солодким голосочком, аж стало бридко, промовив він.

- А що ти хочеш? - видушила я з себе усмішку. Мушу визнати, сталось це ледве-ледве.

- Ну, не знаю. Може, спочатку яєчню жарену, а потім чаю з блінами, - продовжував Давид окупувати мене своєю усмішкою. Від неї мені ставало доволі незручно.

- Як скажете, мій пане, - я пройшла повз нього. Раптом я відчула, ніби щось зачепило моє зап'ястя. Я повернулась, щоб побачити причину. Це була його рука.

- Якщо чесно, то приготуй те, що ти хочеш, - випромінив він доволі спокійний, ніжний і лагідний погляд. На його обличчі не було усмішки, лише спокійний вираз.

Мені стало настільки дивно. Особливо тоді, коли він відпустив мою руку, а його щоки вкрились непомітним рум'янцем. Мене це вже затішило.

- Добре, - провадила я. - Я приготую нам сьогодні вівсяну кашу. Тоді на обід будуть тушковані овочі, а на вечерю салат з овочів. Щоб не перевантажувати свій шлунок.

- Пані, змилуйтесь. Я не витримаю цієї кролячої їжі. Кожен чоловік, і я в тім числі, хоче м'яса. Оскільки я м'яса давненько не смакував, то, може, приготуєш?- його очі були широко відкриті, а руки склались.

Це мене дуже розсмішило і я захихотіла.

- Ти ба, - почав він. - Царівна Несміяна почала усміхатись.

Його обличчя змінилось з глузливого на ніжне і коли я затихла і лише усміхалась, то він продовжив:

- Знаєш, тобі пасує усмішка. Роби це частіше, - він мрійливо мене зміряв. Я знову здивувалась. Він був як хамелеон. Зараз такий, а потім інший. Дивина та й годі. Тоді він підвівся і пройшов кудись без слів.

Давид

Я не міг. Не міг стриматись від цього чарівного дива. Її усмішка справді заманювала. Я вийшов на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Треба колись почати приймати щось заспокійливе, а то серце не може вгомонитись. Може, не може зупинитись, бо прийшла весна? Але ні, це вже останній місяць.

Що ж зі мною робить ця дівчина? Біля неї я забуваю як дихати, а серце хоче вирватись. Вона відчуває це і на її роті з'являється усмішка. Я не можу себе втримати у руках і ніби пливу на підлогу, наче якийсь юнак. Ця дівчина зробила мене залежним від неї. Від її усмішки.

Після ще певних роздумів я повернувся у нашу кімнату і побачив її. Вона сиділа і дрімала з книгою в руках. Їй це пасувало. Вона і такою мене заворожувала.

Я не став її будити і пішов на кухню, перед цим накривши дівчину пледом. Я розумів, що не витримаю з її раціоном і потрібно хоч раз щось зготувати на обід і на вечерю нормальне. Якраз і сусідка не буде проти. Тому подумав зробити м'ясну запіканку, а до неї якогось салату з овочів, що є у холодильнику.

У холодильнику виявилось трохи м'яса. Коли запіканка вже почала пектись, то я нарізав салат.

Коли я витягнув свою м’ясну випічку з духовки, то сусідка повернулась з роботи.

- Ммм, як чарівно пахне! Дитинко, - рознісся голос по коридорі, а потім зупинився на кухні.