Розділ 5

- Це усе чітко сплановано. Полюють за мною. Мене хочуть убити, щоб перетягнути до своїх рук фірму мого батька. Якщо зараз ти вийдеш, то тебе можуть вбити зразу ж через тридцять хвилин. Якщо ти не розповіси про моє місце перебування, то твої рідні навіть не дізнаються нічого. Тому, ми повинні переховуватись, щоб нас не знайшли, - сказав він з тихим тоном, а я лише кілька разів кліпнула.

- А..а…ага,- від здивування я усі літери з'їла. Я перебувала під шоком того, про що дізналась. Тепер залишається тільки з цим кретином втікати від усіх. У всіх роздумах я не отямилась, коли заснула.

Мене притягнуло у свій полон щось тепле. Я поглянула вниз і мені було видно чиїсь міцні руки. Вони, ніби замком, були прикріплені до моєї талії. 
Я повернула голову назад. Біля мене лежав якийсь хлопець. Його очі були закриті, а груди, що були притиснені до моїх плечей, піднімались у рівному темпі. Він спав. До болю знайоме обличчя, але чиє? Я хотіла встати, але не змогла. Мене не відпускали руки, та відчуття сну. Я тримала погляд на ньому і він почав прокидатись. Я вже почала згадувати, коли мною почав хтось трусити.

Я прокинулась, коли за вікном був ранок. Сонце яскраво пробивалось через скло автомобіля. На моєму плечі лежала чиясь рука. Коли я остаточно прокинулась, то побачила біля себе Давида. Зразу ж згадались події вчорашнього вечора. Ми були у якомусь місці. Багато запитань зразу ж виникло, але мій рот видав лише одне:

- Котра година? - найбільш дурнішого запитання я ніколи не чула.

- Восьма ранку, - відповів він дуже спокійним тоном, що я здивувалась - До чого ж ніжний.

- Де ми? - наступне питання, але вже більш менш нормальне.

- У Львові, - знову спокійний тон. Чомусь він мені подобається.

- Ох, Львів. Стоп. Що?! Де ми?! У Львові?! - я зразу була шокована.

- Ну так. Ми ж повинні втікати від тих людей. А ти як думала? - звів брови свої брови настільки вгору, наскільки я б не змогла і з десятого разу.

- Я думала, що ми поїдемо за місто, переховаємось три дні і тебе залишать в спокої. Або ж мене залишать, а ви будете переховуватись. І все, - похилила голову я. Все, видно, не так як я собі уявляла. І так завжди.

- О ні. Ми змушені тікати далеко. Якби ми були за містом, то нас знайшли б за десять хвилин. І переховуватись ми будемо близько місяця, - спокійним тоном промовив хлопець, а у мене щелепа відвисла.

- Скільки?! Як же моя галерея? Як моє життя, яке я лише тепер збудувала? Я тебе ненавиджу, - заявила я. Це вже остання крапля.

- Послухай, як тільки ми виберемось, ви зможете працювати над галереєю. Тепер у вас є багато часу. Зможете малювати свої картинки, - сказав він так, ніби кинув кусок м'яса собаці і пройшов. Нас, художників, легко образити і він це зробив.

- Картинки? Та це витвори мистецтва. Ви знущаєтесь над художниками. Оці "картинки", як ви говорити, не так легко намалювати. На них треба багацько натхнення. А натхнення також потрібно звідкись черпати. Це довгий шлях. Потрібно з великого дерева і шліфувати ідеально рівну дошку, - висловила свою мудрість я. Після цього я відчула себе філософом.

- Добре, добре, - здався Давид, - Я зрозумів. Це у вас велика праця, - сказав він це і я побачила усмішку, яка насміхалася наді мною.

- Ви нічого не розумієте, бо ніколи не відчували на собі   усю важкість мистецької праці. Це дуже важко духовно. Ти ніби стаєш пустим всередині. Вам не зрозуміти, - вже, було, обурилась я і почала дивитись  у бічне дзеркало. Раптом я побачила на своєму тілі плед. Я ж думаю, чому мені так тепло.

- Вам не здається дивним? - запитав він і я дуже швидко повернула голову до нього.

- Що саме? - поцікавилась я.

- Ми з вами звертаємось один до одного на ви, хоча знайомі кілька годин. Давайте познайомимось. І перейдемо на ти? - запропонував він.

- Добре, повністю з вами згідна. Отже, почнімо з вас, тобто з тебе, - запропонувала я.

- Ок. Мене звати Давид Кузьменко. Мені двадцять шість. Тато помер, а мама ще при родах. У мене все. Тепер ти.

- Мене звати Юлія Комаренко. Мені двадцять чотири. Батьки померли. Нікого з рідних більше не маю. А бабуся по маминій лінії навіть не знає мене. Та й я не знаю нічого про неї, - з сумом у голосі закінчую я.

- Ну, сподіваюсь після цього переховування ти її знайдеш, - поспівчував мені Давид і рукою постукав по нозі.

- І я на це сподіваюсь, але я нічого про неї не знаю. Та на цьому дякую, - вже підняла голову я і він забрав руку з ноги, - Ну що, давай шукати місце для ночівлі. І мені подібно щось купити. У нас ще багато роботи. Тому рушаймо у місто, - вже з усмішкою промовила я.

- Ну, давай, - лише відповів він і машина заїхала у місто.

Раннє місто дивувало своєю швидкістю. Звісно, це не Київ, де і вдень і вночі триває пересування. Коли мені в очі кинулись перші перехожі, то вони були якісь спокійні. Ніхто нікуди не спішив, усі просто насолоджувались життям. І хоча це був тільки початок міста, але був дуже гарним. Все заворожувало. З боку художника - це дуже обшарпане місто, яке потрібно відреставрувати, а з боку туриста - одне з міст, яке можна побачити, відпочити. Та я добре знала що ми тут не для відпочинку, а щоб утікати.

Повз проносились ресторани, заправки та житлові будинки. Хотілось просто зупини машину і пройтись вулицями, але не дозволяли обставини. Та якби не ця ситуація, то я б не минула цієї насолоди.

- Де зазвичай купляєш одяг? - вивів з мрій голос попутника.

- Вибач, що? - не зрозуміла запитання я.

- Питаю, де одяг купляєш? - вже трохи жорсткішим голосом промовив той, але не відвів погляду від дороги.

- У будь-якому магазині. Я ж не дуже люблю одягатись у дизайнерський одяг. У моєму гардеробі тільки дві, чи три речі дизайнерські, а решта усе з простих магазинів, - відповіла я. Він про мене якої думки? Я ж не дуже високо літаю.

- Зрозуміло, зараз заїдемо і купимо тобі чогось. Мені також потрібно одні штани і пару футболок. Навігатор показує, що тут є якийсь магазинчик. Тому, зараз туди повернемо.