Розділ 3

Пройшов рік

Юля

Журналістка впевнено крокує до мене через увесь хол галереї. Ззаду неї  поспішає оператор з камерою. Усюди висять мої картини. Люди стоять і розглядають їх, обговорюють. З прихованих колонок лунає музика, під яку можна танцювати вальс і насолоджуватись прослуханням. Я щаслива.

- Добрий вечір! Я кориспондентка з місцевої газети. Мені б хотілось взяти у вас інтерв'ю, - погляд дівчини впав на мою синю сукню. Я цю сукню обрала у домі моди, куди подавала малюнки.

- Звичайно, - лише з усмішкою відповідаю я.

- Ви так гарно виглядаєте. Скажіть, це ваша власна арт галерея?

- Так, - коротко говорю я.

- Ви самі добились успіху, чи вам допомогли рідні? - не упускає хвилини, на вигляд молода дівчина, але яка спритна і впевнена.

- Звісно, сама. Мої батьки померли давно, а я залишилась одна, - з сумом згадую випадок, від чого тремтить мій голос. Хоча моя подруга Іра говорила, що вони усе підсікають і метуть.

- А ви можете розповісти нам, як саме ви стали відомою? Розкажіть нам свій шлях до успіху, якщо, звісно, не секрет, - питає так, ніби стверджує журналістка, а я розумію, що мені не відтертися.

- Ні, звичайно це ніякий не секрет. Я навчалась на факультеті образотворчого мистецтва. Спочатку йшла на золоту медаль. Батько мене підтримував, а потім, як його не стало, то так і не вдалось завоювати її. Працювала довго, винайняла житло під галерею. І працювала до таких можливостей, - майже правдиво говорила я. Сподіваюсь, голос не здав. Це моє перше інтерв'ю за пів року популярності. Принаймні, Ірка казала, що їм не потрібно говорити усієї правди. Тоді вже будуть на тебе компромати збирати. За це я їй вдячна.

- А що сталось з вашими батьками? Аварія? - не відступала кориспондентка.

- Ні. Рак у батька і у матері вовчанка, - зізналась я і вже хотіла плакати. Мені їх страшенно бракувало. Без їхньої підтримки я не можу. Зате, у мене є хороша подруга, яка якраз увійшла у галерею на свято. - Вибачте, але мені потрібно відійти. Дозвольте, - сказала я і не дочекавшись відповіді гайнула до подруги впевненими кроками, з бокалом шампанського.

- Привіт! - дівчина з білим розпущеним волоссям на кінчиках і чорним в корінню нахилилась і поцілувала біля моїх щік повітря. - Як ти? Вже дала інтерв'ю?

Її кремовий комбінезон, який створював ілюзію сукні доповнювали такі ж туфлі на великих підборах. Вона їх обожнювала. Голівудські локони підкреслювали образ.

- Так, вже дала. Не думала, що це так важко. Вони напали на мене немов круки. Я навіть боялась, - видихнула і говорила з важкістю у голосі. Мені було чхати, що хтось може спостерігати за мною.

- Заспокойся, подруго. Вони тебе ще не одноразово будуть турбувати. От побачиш. Хай тільки вскочиш в халепу і все. Сенсація розлетілась по усій Україні.

- Сподіваюсь, що такого не буде.

- І я на це сподіваюсь. О, дивись до тебе йде якась жінка. Може, купити хочуть? - припустила моя подруга.

- Може, - лише встигла припустити я, коли дівчина поспішила до інших.

Жінка хоч і похилого віку та трохи згорблена, проте тримається рівно.

- Добрий вечір! Підійшла сказати, що чудова вечірка і ви дуже елегантно виглядаєте. У вас чудовий смак, - жінка усміхнулась. На її губах виднілась червона помада, а усмішку прикрашав ряд рівних зубів. Тіло обвішувала гарна сукня, яка якраз підходила для таких літніх пані.

- Дякую. Навзаєм, - усміхнулась у відповідь я.

- Я б хотіла купити одну з ваших картин. Чи не могли б ви мені її відкласти, бо біля себе немає грошей. Мій племінник приїде сьогодні і її забере. Він відрекомендується племінником Галини Василівної, - вона не змінювала усмішку, лише тепер не дуже впевнену, а в її очах я бачила, що жінка хоче справді її взяти.

- Добре. Вкажіть яку, - мовила я, і жінка мене провела до картини.

Її пальці були направлені на картину, де була зображена пара. Вони обоє дивились на нічне місто. Хлопець був одягненим у сорочку голубого кольору, а дівчина торкалась його плеча головою. Він обіймав її за талію, тому і не було видно у що одягнена. Проте, біля його ніг виднівся поділ червоної сукні. У кімнаті світло не горіло, тільки нічне місто створювало візуалізацію світла, яке якраз і було єдиним. Одного вечора я просто побачила сон, де до дівчини підійшов хлопець. Вони не дивились на нічний Києв. Ні. Вони бачили за вікном інше місто. Я там ніколи не була. Наступного ранку я записала сон, а згодом написала.  Це була картина, яку я намалювала саме тут. Перша картина.

- Чудовий вибір, - хвалю жінку, бо і справді, так є.

- Дякую. Скажіть, а до котрої години буде вечірка?

- До опівночі, - промовила я, а старенька аж здивувалась.

- Добре. Ще раз дякую, - добровічливо відповіла та і відійшла.

До мене зразу ж підійшла Ірка. Ми з нею познайомилися, коли я приходила подавати малюнки. У її батька мережа бутиків по всій Україні під назвою "Афродіта". Її поклали директором у одному бутику у Києві. І вона працювала. Коли я прийшла розчарована з іншого, то вона зразу ж сама поглянула на мої малюнки. Вона сказала, що я можу малювати деякі ескізи. Особливо їй сподобалися туфлі. До речі, вона у них якраз прийшла. Саме завдяки їй я змогла малювати більше. Зменшила кількість роботи у ресторані, а то й взагалі пішла. І тепер я вільна. І все завдяки випадковій зустрічі і відмові у попередніх бутиках.

Тепер у мене робота мрії. І я можу робити, що хотіти. Відвідувати видатні місця. Цілих пів року, як я залишила ресторан і взялась за галерею. На щастя, замовила робітників, які провели електрику і зробили чудовий ремонт. Але прийшлось жити на хлібі та воді цілий місяць. Коли згадую тепер те, що пройшла, то ніби пересмикує щось у мені всередині.

- Дівчино, скажіть, як вас звати, щоб мій племінник зміг забрати картину, - літня пані, що питала про картину підійшла.

- Юлія.

- Дякую, Юліє. На все добре.

- І вам, - відповіла я і жінка пройшла.