Розділ 2

2003

- Давидику!! - кричала з низу моя няня, - Ходи но їсти. Уже стіл накритий.

- Біжу, тітко Галю, - біг я, тримаючись за перила і спускаючись сходами.

Сьогодні був один з недільних ранків, які тішили найбільше, бо була моя улюблена страва на сніданок - млинці. Та не просто млинці, а млинці политі шоколадом і глазур'ю. Це найкраще, що тільки можна їсти зранку. Мені всього десять років, але за татовим словами я маю навчитись управляти бізнесом. А ще стати дуже серйозною людиною.

Спочатку мене це забавляло, але потім я зрозумів, що все душе скучне. Мені весь час набридало навчання. Мій тато відправив мене в Лондонську бізнес-школу, але тепер на літо ми переїхали до Києва. У нас був заміський будиночок. Тут я почувався дуже комфортно.

Звичайно, в Лондон зі мною подорожує моя няня. Вона допомагає мені вчити уроки. А також прибирає у будинку з іще кількома слугами. Вона в прямому сенсі замінює мені мою маму. Остання померла при родах. Тепер мій тато сам працює і забезпечує нашу маленьку сім'ю. 

Мені важко без мами, але я її не знаю. Бачив тільки на фотографіях. Вона була з татом. Вони обидва посміхались. Це єдина їхня фотографія, яка є у нас удома. І єдина фотографія, де тато посміхається. Його усмішки я ніколи не бачив.

На столі стояла лише одна порція млинців. Я чекав тата цієї неділі, але знову його немає. Знову тільки його робота. Тож уже з сумним обличчям сідаю за стіл.

З сумним обличчям я їм. Через якийсь час мій тато заходить до будинку. Сьогодні вперше він буде снідати з нами.

- Ти уроки вивчив? - холодним тоном питає мене батько.

- Так, - лише встигаю відповідати, як тато йде.

Хоча вже літо, але мій тато підсилює до мене викладачів, щоб підготувати до наступного навчального року.

Пройшло 15 років

- Давид Валерійович, - промовляє секретарка, - я знайшла документи, які ви просили.

- Добре, Олесю, ви можете йти. Принесіть мені ще кави.

- Добре, Давиде Валерійович. До речі, Олександр Сергійович просив передати, що чекає на вас на вечірку. Сьогодні влаштовує в честь укладання угоди з Бельгійцями.

- А що батько на рахунок вечірки вирішив? - з цікавістю запитав я.

- Він згідний, хоч як завжди не задоволений, - відповіла чесно секретарка.

- Зрозуміло.

- То ви прийдете? - знову заграє зі мною секретарка.

Чесно, я її розпуста ще першого дня. А ще як розмову з дівчатами. А що, їй потрібен такий багатій, як я. Гроші ще нікому не заважали. За їхніми словами: " Красивий, впевнений, багатий. Та ти зірвеш джекпот".

Я не підходжу до таких і на гарматний висртіл. В Лондоні у мене було багато дівчат. Такі собі татові донечки. Та одна мене покорила. Вона мене захопила.

Пам'ятаю, як зараз ми з Веронікою веселились разом. Проводили весь вільний час. А тепер. Її маленьке захоплення і все. Вона пішла до іншого, залишивши маленьку записку. Тепер я зневірився у дівчатах. Жодна з них мене не заворожує, а навпаки, змушує відчути огиду.

- Ні, - стримано відповів я. Не хотів йти. Туди можна і не приходити. Я це знав. І рідко бував на таких заходах. Я у Лондоні відвідував море вечірок. Тепер відпадає бажання.

Олеся пішла після моєї відповіді і нічого не відповіла. Вона щось бурмотіла перед дверима, але я не зрозумів.

Навіть не відчув, як потрібно йти додому. День швидко закінчився.

З батькового кабінету було чутно запах кави і рух паперів. Я впевнений, він є дома.

- Сину, - знову холодним тоном промовляє до мене батько. Я вже до цього звик, - зайди до мене. Нам потрібно з тобою поговорити.

Я не відповів, а лише зайшов у широку кімнату. З одного боку довгий шкіряний диванчик. З іншого шафа з книгами і кількома сертифікатами. Біля вікна стіл. На столі велика гора документів. Впевнений, він взяв їх додому, щоб працювати. Принаймні, він з ними справляється дуже навіть швидкою. Я б сказав зі швидкістю світла, але тут я перегинаю палицю.

Його майже сивого волосся не було видно. Він працював і навіть не помітив мене у дверях. Коли мої пальці зайшлись у легкому стуку дверей, його очі швидко злетіли вгору і почали вибивати ламінат з-під моїх ніг. Жах.

- А, ось і ти. Я хочу з тобою поговорити.

- Добре, кажи, - спокійно говорив я, хоча мені стало дуже цікаво, що ж такого підготував мій тато.

- Мені пташки наспівали, що ти не збираєшся йти на вечірку, - з холодом у голосі впевнено сказав батько і поглянув на мене своїм поглядом. Він був у гніві.

- Передай пташкам, що такі заходи мене взагалі не цікавлять. І як простий менеджер я туди навіть йти не думаю. У мене сьогодні ще є дуже багато документів для опрацювання. Увечері я весь у паперах, - відрізав я і хотів уже вставати, але його слова зупинили мене.

- Ти повинен піти. Там будуть журналісти. Я і Сашко будемо давати інтерв'ю. Ти також будеш його давати, - холодним тоном прорізав тишу тато.

- Невже нам потрібне інтерв'ю такого працівника, як я?

- Їм потрібне інтерв'ю мого сина, а не працівника моєї фірми.

- Добре, я прийду, - здався я. Мені не хотілось з ним сперечатись. У нього хворе серце. 

- Класичний костюм, лише червоний метелик. Підеш до нашого перукаря. Він тобі зробить гарну укладку, - зразу ж закомандував і знову пронизав мене холодним поглядом тато і я пішов у свою кімнату.

Треба придбати костюм, а часу нема. Та все ж я подзвонив у один з магазинів і замовив, а потім сів за документи.

У мого батька була рекламна агенція. Він, Валерій Миколайович,  керував творчою частиною, а Олександр Сергійович фінансами.

Я під крилом свого батька, тобто менеджером з креативної частини, на щастя. У фінансах я погано розбирався, хоча і пів року стажувався у фінансовій частині, а пів року у креативній. Тут мені сподобалось більше, хоча тато трохи жорсткіший за Олександра Сергійовича. Той ставився до мене поблажливо. Не завалював роботою. Та все ж, мені більше подобалось створювати нові реклами, а не рахувати.