Розділ 1

- Юлю, чому ти досі не прийняла замовлення? - кричала господиня цього закладу, яка прибула сьогодні побачити  як просуваються справи у кафе.

- Уже біжу, Віталіє Василівна! - крикнула у відповідь я і як тільки змогла, підбігла до нового клієнта. Терпіти цю жінку було дуже важко, але повинна працювати. Мрії ніхто не відміняв. - Доброго дня! Чого бажаєте? - вже звернулась я до клієнта, який, очевидно, чекав тут п'ять хвилин максимум. І хоча біля стійки стояло ще багато вільних офіціантів, та наша господарка захотіла, щоб саме я, дівчина, у якої роботи по вуха, зайнялась клієнтом. Сама не розумію, але ця жінка ненавидить мене усім серцем і я це відчуваю.

- Я ще вибираю. Коли буду готовий замовити, то я звернусь до вас, - викинув хлопець і у мене мізки ледь не вибухнули. Я буквально бігла до нього, маючи за душею море роботи, а він ось так познущався з мене? Я відступила з усмішкою від його стола, хоча у думках я душила його руками, які на яву душили у свою чергу ручку. Заплутано, але що поробиш.

Я приступила знову до своєї роботи, якої добавилось ще більше. Лише я занурила руки у воду з посудом, як мене змусив їх викинути крик.

- Юліє, ходи но сюди! - репетувала Віталія.

- Ви щось хотіли? - я з невинним поглядом викинула від посуду.

Я тут заробляла у подвійному темпі. Щоб швидше заробляти я вирішила влаштуватись тут на подвійну роботу. Я була офіціантом і посудомийкою водночас. Усе бувало добре доти, поки не приїжджала раз у тиждень хазяйка. Іноді це рятувало і приїжджав її чоловік, який був до мене більш добрішим. Він не звертав на мене взагалі уваги. Але сьогодні мені не пощастило. Її ставлення до мене змінилось, коли я просто випадково зіткнулася з нею і вилила на СЕБЕ каву. На неї ні каплі не потрапило. І відтоді вона весь час мною ганяє.

- Ти чому пил не витерла? - заявила вона мені

- Це не у моїх обов'язках. Цим займається інший персонал. Я до вас наймалась, щоб мити посуд і розносити їжу. Я можу щей і це робити, лише за додаткову плату, - заявила я, хоча і не розуміла себе і вже подумки писала заяву на звільнення.

- Тоді чому ти не витерла рештки на столику, де був клієнт, у якого ти брала замовлення? До речі, а чому він пішов? Чи він нічого не замовив? Ти ж мала запропонувати йому різну їжу. І не дозволити йому піти.

Якщо сказати, що я була шокована від усіх цих запитань, то це ще тихо сказано. Бо я була у нестерпному гніві. Я не хотіла нічого відповідати, тому пішла лише витирати столик, за якому сидів клієнт. Я на нього вже була зла. Я так шкодую, що не задушила його. Він мені зразу не сподобався. Я взагалі була шокована, що такі як він можуть приходити сюди. Для них існують кращі заклади.

Як бачите, якщо я і не мала мачухи і звідних сестер, то на мене впала така кара, як погана власниця. Вона була справжнім злом. І я не перегинаю.

Все ж таки, я була зла весь день на того клієнта. І за цими думками пройшов ще один мій важкий день. Ще не довго залишилось.

Я помчала у Шевченківський район, до себе до дому. Там я мала однокімнатну квартиру на першому поверсі. Хоча і було таки трохи погано і некомфортно, але я вже звикла.

Сонце своїми останніми променями прогрівало рідну київську землю. Воно скоро зайде, тому хотіло подарувати хоч крапельку уваги. Це була неймовірна пора року… осінь. Жовте листя опадало з ще недавно зелених каштанів. Люди бігли у різних напрямках, поспішаючи хто куди. Хтось додому, хтось на роботу, а хтось у якусь даль.

Я завжди любила ходити цими вулицями. Ці краєвиди допомагали забувати мені про речі, які заважають тобі жити. Я усміхалась і раділа. Іноді мені хотілось поїхати у якесь спокійне місто. Просто, щоб прогулятись. Але доля розпоряджалась інакше.

Я забігла до себе додому, щоб прихопити мітлу, пару рукавиць і ще іншого інвентарю, щоб почати прибирати у кімнаті, яку я почала винаймати для своєї галереї. Кожного вечора я малювала те, що приходило удень на думку. Та це були просто якісь краєвиди, або ж щось шалене. Щось таке, що на виставках розглядають і замислюються про що думав художник під час малювання.

Іноді я приходила на роботу дуже вимучена, бо малювати доводилось до пізньої години, щоб завершити картину і довести її до ідеалу. Іноді на роботі, коли з'являлась вільна хвилинка (хоча це рідко було) я створювала дизайн туфель. Я малювала просто туфлю і оздоблювала її. Дома розфарбовувала і так у мене вже був складений невеличкий альбом. Це був мій запасний варіант. Якщо нічого не вийде з галереєю, то можна хоча б малюнки продати кудись.

- Добрий вечір! - привіталась я до досить знайомого мені чоловіка. Це був дядько Петро. Він у цьому районі має магазинчик.

- І тобі доброго вечора, дочко. Як поживаєш? - задавав однойменне запитання дядько.

- Як самі бачите. Працюю. А от тепер буду прибирати у новій кімнаті. А ви як? Як торги йдуть?

- Торги чудові. Ти усміхнулась і мені вже повеселішало. Завтра буду твоєю усмішкою ділитись з усіма.

- Дякую. Гарного завтрашнього торгу, - побажала я і пішла у один з елітних районів цього міста.

Там дуже багато магазинів. Та одного там точно бракує. Це моєї галереї. І я йду створювати мрію.

Як тільки я дійшла до мого місця призначення, одразу ж схопилась за мітлу. Вона уміло витанцьовувала по підлозі, що змусило мене усміхнутись знову за сьогоднішній день.

Я рідко коли усміхалась. Коли мені було десять, то я частіше показували свою незабутню усмішку. Тепер батьків не стало, а разом із ними і моєї усмішки. Хоча інколи вона давала про себе знати.

У мене ще дуже багато роботи. Потрібно покрасити стіни і стелю. Укрити плиткою підлогу. І привести тут все в порядок. А ще взяти вихідний на роботі. На щастя, я купила давніше фарбу для стін і стелі, тому великого клопоту це мені не дасть.

Я довго шукала такий будинок, щоб він був готовим до всього. Він був готовий до того, щоб почати вкладати плиткою підлогу і фарбувати стін і стелю.

Але сьогодні я вирішила прибрати тут. Зараз розповім вам трохи про цю кімнату. Це не кімната, а велика зала. Для неї плитки треба дуже і дуже багато, тому я все ж ще буду працювати. І оренду потрібно платити.  Але усе у мене буде гаразд.