Епілог

Рік потому

— Швидше, Артеме! — я озирнулась і побачила, як він несе коробку з апаратурою, бурмочучи щось під ніс.

— Знаєш, Марто, я розробляю музичні додатки, а не вантажні.
— Ой, не ной. Це ж твоя музика буде сьогодні звучати, не моя.

Він поставив коробку на підлогу і витер чоло.
— Ти навіть у день відкриття командуєш.
— А хто має? — я всміхнулась. — Дизайнерка ж.

Він тільки похитав головою, але в очах світився той самий вогонь, який я любила.

Простір наповнювався людьми. Журналісти, друзі, архітектори. Хтось фотографував, хтось одразу сідав працювати за довгими столами.

Я ходила й дивилась, як мої стіни оживають.
Артем тим часом колупався зі шнурами біля сцени.

— Ну що там? — запитала я.
— Все під контролем.
— Це звучить так, ніби щось не під контролем.
— Тсс. — він підняв палець. — Дай мені момент слави.

І в цю секунду музика заповнила зал. Легка, пульсуюча, ніби відлуння кроків у серці. Люди підняли голови. Дехто почав рухатись у такт.

— Це ти? — я прошепотіла.
— Ну, хто ж іще?

Я засміялась.
— Артеме, це ідеально.
— Знаю. — він підморгнув. — Я ж писав під тебе.

Після офіційної частини ми залишились удвох у вже майже порожньому просторі. Я сиділа на підлозі, обійнявши коліна. Він сів поруч.

— Втомилась? — запитав він.
— Ні. Навпаки. Наче після марафону, але щаслива.

— Пам’ятаєш, як рік тому ти хотіла поїхати в Київ?
— Пам’ятаю.
— Добре, що залишилась.
— Добре, що ти не здався.

Він узяв мене за руку.
— Знаєш, я іноді думаю, що все це могло б закінчитись інакше.
— Але не закінчилось. Бо ми не дозволили.

— Ти віриш, що ми тепер справді «назавжди»?
— Ні. — я подивилась йому прямо у вічі. — Я вірю, що ми «сьогодні». І цього достатньо. Бо з кожним «сьогодні» ми будуємо «завтра».

Він довго мовчав. Потім раптом встав.
— То ходімо, я тобі щось покажу.

— Куди?
— На дах.

Місто світилась нічними вогнями. Я обперлась об парапет, він поставив колонку й увімкнув музику.
Наш трек. Той, який він написав, коли ми ще ледь тримались разом.

— Пам’ятаєш? — спитав він.
— Пам’ятаю. Тоді ми були на межі.
— А зараз?
— А зараз ми танцюємо.

Він простягнув руку. Я засміялась, але взяла її.
Ми танцювали під зорями, під шум машин унизу, під нашу музику. Незграбно, смішно, щиро.

— Ти знаєш, — він нахилився ближче, — я ніколи не вмів танцювати.
— І досі не вмієш. — я вколола його, і ми обоє розсміялись.
— Але з тобою навіть мої кроки стають у ритм.

Я сховала обличчя йому на плече.
І зрозуміла: неважливо, що буде завтра. Бо сьогодні ми разом. І ми звучимо.

У ритмі серця.