Розділ 30. У ритмі серця

Любов — це не завжди ніжність.
Частіше — це боротьба.
За себе. За іншого. За «нас».

Після шторму ми вчились ходити знову.
Не було магічного моменту, коли все стало ідеально. Було поступово: розмови, тиша, маленькі жести.

Вранці він приніс мені каву — і вперше не спитав «ти пробачила?». Просто поставив на стіл.
Увечері я залишилася працювати вдома, а він сів поруч із ноутбуком — і не коментував мої ескізи, лише слухав музику у навушниках. Але ми були поруч.

Це й було нове «разом».

Мій новий проєкт у Києві… Я відмовилась.
Не тому, що боялась. А тому, що зрозуміла: втеча — не мій метод. Я залишилась, щоб будувати тут.

І тепер кожен мій ескіз був інакшим. Більше світла, більше тепла.
Мої кольори перестали бути криком. Вони стали диханням.

Я малювала — і в голові звучала музика. Його музика.

Артем

Я думав, що зміни приходять раптово. Насправді вони ростуть, як коріння. Повільно. Болісно. Але надійно.

Я перестав боятись серйозності.
Бо зрозумів: справжній кайф — це не втеча, а те, що ми будуємо разом.

Я закінчив додаток. Вперше. Не кинув на півдорозі. Коли показав його Марті, вона усміхнулась і сказала:

— Бачиш? Ти теж можеш бути архітектором. Але не будівель. А емоцій.

Я записав новий трек. Назвав його «Heartbeat».
Поставив у колонках — і вона слухала, заплющивши очі.

— Це… ніби ми. — її голос тремтів. — Спочатку хаос. Потім — тиша. Потім знову хвиля. Але в кінці завжди ритм.

— Наш ритм.

Я обійняв її.
І вперше не боявся, що втрачу. Бо тепер я знав: втратити можна лише тоді, коли не борешся.

Разом

Ми сиділи на даху студії. Під нами шуміло місто, над нами — зірки.
Я — зі своїм треком у колонках. Вона — зі своїми ескізами в руках.

— Артеме? — вона подивилась на мене.
— М?
— Знаєш, у чому різниця між нами і всім цим містом?
— У чому?
— Вони живуть у шумі. А ми — у ритмі.

Я усміхнувся.
— У ритмі серця.

Вона поклала голову мені на плече.
Я притиснув її до себе.

І ми обидва знали: попереду ще будуть бурі. Але тепер ми маємо наш спільний ритм. І цього вистачить, аби вистояти.