Розділ 29. Повернення у шторм

Я прочитав її повідомлення опівночі.
«Куди б я не їхала, моє серце все одно повертається до тебе.»

Мене ніби хтось ударив у груди.
Ці слова стали і порятунком, і викликом. Бо якщо серце повертається — я мушу зробити так, щоб воно мало куди вертатись.

Два дні я ходив, як на голках.
Працював без зупинки. Закінчував свій додаток, над яким зависав місяцями. Викинув зайві речі з дому. Припинив відповідати на всі повідомлення Камілли. Заблокував її. Раз і назавжди.

Кожен крок я робив із думкою: Вона мусить бачити, що я змінююсь.

Вона повернулась у неділю ввечері.
Я зустрів її біля вокзалу. Стояв із квітами, яких ніколи не дарував раніше, бо завжди казав: «Це банально».
Але цього разу хотів банального. Бо банальність — це стабільність.

Вона зійшла з потяга. Втомлена, але красива.
Наші очі зустрілись.

— Привіт.
— Привіт.

Я простягнув їй квіти. Вона взяла, але усміхнулась ледь-ледь.
— Ти виглядаєш інакше.
— Я намагаюсь бути іншим.

Удома ми довго мовчали.
Вона поставила квіти у вазу, пройшлась кімнатою.
Я не витримав.

— Марто, я більше не хочу, щоб між нами був холод. Я роблю все, щоб змінитись.

— Ти думаєш, це так просто? — її голос здригнувся. — Достатньо заблокувати когось у телефоні й купити квіти?

Я замовк. Бо вона мала рацію.

Вона підійшла ближче. Її очі блищали.
— Ти хоч розумієш, як боляче було жити поруч із твоїм минулим? Як я кожен день питала себе: «А раптом він знову втече?»

Я зробив крок до неї.
— Я не втечу. Не цього разу.

— Чому я маю вірити?
— Бо я вперше готовий боротись.

— Боротися? — вона засміялась гірко. — Ти борешся зі мною, Артеме. Не за мене.

Її слова пройшли крізь мене, мов грім.
Я схопив її руки. Вона виривалась.

— Я не відпущу.
— А я не хочу бути заручницею твоїх страхів!

Ми кричали. В обличчя, в очі.
Кожне слово було, як хвиля шторму.

А потім — тиша.
Ми стояли близько. Дихали важко. Очі — мокрі від сліз, від злості, від усього.

Вона впала мені на груди.
— Я так втомилась…
— Я теж.

Я обійняв її міцно.
Не як власність. Не як доказ. А як людину, без якої я не існую.

— Я не ідеальний, Марто. Але я твій. Якщо ще хочеш мене.
— Я хочу. — її голос ледь чутний. — Але тільки якщо ми обоє будемо вчитись. Разом.

— Разом. — я повторив.

Тієї ночі ми лежали поруч, мов після війни.
Поранені, але живі.
Шторм ще гримів усередині, але тепер ми були в ньому разом.