Розділ 28. Тріщини й світло

Поїзди завжди символізували для мене зміни.
Коли вагон рушає з місця, здається, що й твоє життя теж зрушує.

Я сиділа біля вікна, тримала у руках ескізи, які спеціально взяла з собою. За вікном миготіли села, станції, поля. І кожна хвилина наближала мене до Києва.

Я маю шанс. Я мушу його використати.

Але думка про Артема не відпускала. Вона сиділа поруч — невидима, але така відчутна.

У Києві мене зустріла координаторка проєкту.
Висока, у строгому костюмі, із чіткою посмішкою.

— Марто, ми раді, що ви приїхали. Ваші роботи справили враження.

Я йшла за нею скляними коридорами сучасного офісу й відчувала себе маленькою дівчинкою. Тут усе блищало, пахло кавою й амбіціями.

Мене познайомили з командою: молоді архітектори, дизайнери, айтішники. Всі говорили швидко, упевнено. Їхні ідеї сипались одна за одною.

— Ми хочемо простір, який надихає. Мінімалізм, але з емоцією.
— А може, більше кольору? Люди втомились від сірих стін.

Я вслухалась, робила нотатки. І раптом відчула, що мені є що сказати.

— Простір має бути, як музика. З паузами, акцентами, з ритмом. Тоді люди відчують його не лише очима, а й усім тілом.

У кімнаті на мить запала тиша. Потім хтось кивнув:
— Це цікаво.

Мене наче вдарила хвиля гордості. Я можу. Я варта цього.

Після зустрічі я довго йшла містом. Київ був шумний, швидкий. Тут усі кудись поспішали, світлофор миготів червоним і зеленим, авто сигналили.
Я відчувала себе частиною цього потоку. І водночас — чужою.

У кав’ярні я дістала телефон. Там було кілька його непрочитаних повідомлень.
Я натиснула й подивилась.

«Тільки не їдь.»
«Я прошу тебе.»
«Без тебе я шторм.»

Я закрила очі. Його голос ніби лунав у моїй голові. Той, з ноткою хриплості, який завжди тремтів, коли він був щирим.

Я хочу бути сильною. Але без нього моє серце звучить пусто.

Ввечері мене запросили на неформальну зустріч із командою.
Молоді хлопці й дівчата, з вогником в очах. Вони жартували, говорили про фільми, про подорожі.
Я сміялась разом із ними. Але десь всередині відчувала: сміх звучить фальшиво.

Бо замість їхніх облич я бачила його.
Його усмішку, коли він вперше поставив мені навушники й сказав: «Слухай, це мій трек.»
Його очі, коли він уперше назвав мене «своєю».

Я повернулась у готель і довго стояла біля вікна.
Нічний Київ мерехтів. У вікнах висоток світилися кімнати, у кожній хтось жив, кохав, сварився, мирився.

А я відчувала тріщини у власному серці.
Вони не зникли від перспективи. Не затягнулись від похвали.

Але крізь них просочувалось світло.
І я зрозуміла: це світло йде не від міста. І не від моїх успіхів.
Воно — від нього.

Я сіла на ліжко, схопила телефон і написала:

«Артеме, я ще не знаю, яке рішення прийму. Але знай: куди б я не їхала, моє серце все одно повертається до тебе.»

Я натиснула «надіслати».
І тільки тоді відчула: уперше за довгий час я дихаю не лише болем.