Розділ 27. Шторм усередині

Шторм завжди починається зсередини.
Ти можеш виглядати спокійним, але хвилі вже розривають тебе на шматки.

Я дізнався про її Київ — і щось у мені тріснуло.
Я сидів у кімнаті, тримав гітару, але пальці ковзали, ноти звучали фальшиво.
Вона справді поїде. Вона справді залишить мене.

Я намагався не думати. Вийшов у ніч.

Бар був напівпорожній.
Я замовив віскі, потім ще. Склянка дзвеніла об стіл.
У дзеркалі за барною стійкою я бачив власне відображення. Очі червоні, руки тремтять.

— Що ти робиш, Артеме? — прошепотів я сам собі.

Але ковтав далі. Бо алкоголь хоча б на хвилину заглушав думки.

Телефон дзвонив. Дмитро.
Я не відповів.
Він подзвонив ще раз. І ще.
Зрештою я підняв.

— Ти де?
— У раю. — гірко засміявся. — Зі склянкою в руці.

— Господи… Ти знову за старе?
— А що мені лишається, брате? Вона їде.
— І ти вирішив втопити це в алкоголі?

Я замовк. Бо він мав рацію.

— Я не можу її втратити, Дмитре. Вона — моє все.
— Якщо вона твоє «все», то борися тверезим. Бо п’яний ти втратиш не тільки її.

Його слова прорізали мене тверезіше, ніж віскі.

Я вийшов із бару. Нічне місто було холодним. Дощ почався раптово.
Я йшов без парасольки, вода стікала обличчям.

У голові крутились її слова: «Я хочу дихати».
А я — задихався.

Я впав на лавку в парку, схопив телефон. Написав повідомлення:
«Марто, я зламаюсь без тебе.»
І стер.

Потім ще одне:
«Я змінюся.»
І теж стер.

Я не знав, які слова ще мають вагу. Бо всі мої обіцянки вже звучали порожньо.

Коли я повернувся додому, було майже світло.
Вона ще спала. Лежала, загорнувшись у ковдру, така далека й така рідна водночас.

Я сів біля дверей її кімнати.
Просто сидів, дивився на замкнуту ручку й шепотів:

— Тільки не їдь. Тільки не залишай мене в цьому штормі.

Але я розумів: якщо сам не зупиню шторм усередині — вона піде. І я втрачусь остаточно.