Розділ 26. Лінія розриву

Є тонка лінія, яку боїшся переступити.
Бо розумієш: повернутись уже не зможеш.

Вранці у студії мене викликав керівник.
Його голос був офіційним, але очі блищали.

— Марто, твої роботи помітили. Є пропозиція.
— Яка?

— Київ. Велика компанія, вони шукають свіжі ідеї для нового коворкінгу. І хочуть саме тебе в команду.

Я сіла. В голові спалахнули десятки думок.
Київ. Нові можливості. Визнання.
А водночас — втеча.

— У мене є час подумати?
— Два дні. Але раджу не зволікати. Це шанс, який рідко трапляється.

Я кивнула. Усередині все змішалось — гордість і страх, азарт і біль.

Я вийшла на вулицю. Телефон у кишені вібрував від його повідомлень.
Я не відкривала.

Місто шуміло, але я чула тільки свої думки.
Це мій шлях? Чи моя втеча від нього?

Ввечері він знову чекав удома.
Сидів із гітарою, тихо награвав. Коли я зайшла, одразу підвів голову.

— Ти пізно.
— Була справа.

— Можеш хоч раз сказати більше, ніж одне речення?
— Можу. — я кинула сумку. — Мені запропонували роботу в Києві.

Він завмер.
— Ти жартуєш?
— Ні. Це серйозно.

Його пальці зірвались зі струн.
— І що ти думаєш?
— Що, можливо, це мій шанс.

— Твій шанс чи твій спосіб втекти від мене?
— А якщо і те, й інше?

Ми дивились одне на одного. У його очах — страх. У моїх — втома.

— Марто, ти не можеш просто поїхати.
— Я не можу просто стояти на місці.

Він підвівся, підійшов ближче.
— А як же ми?
— А що з нами, Артеме? Ми вже давно на різних берегах.

Його руки опустились.
Наче він упустив щось важке.

— Ти хочеш кинути?
— Я хочу дихати.

Вночі я лежала без сну.
Дивилась у стелю й відчувала, як тонка лінія між нами тріскає.
І я не знала, чи зможу її ще утримати.