Розділ 25. Холодний простір

Є відстань у кілометрах.
А є відстань у серцях.
І друга вбиває сильніше.

Два дні ми жили під одним дахом, мов сусіди.
Вона вставала раніше, тихо готувала собі каву й ішла. Я повертався пізніше, коли світло вже було вимкнене в її кімнаті.
Ми майже не перетинались.
Майже не говорили.

Я чув тільки звуки.
Її двері, що зачинялись.
Вода, що текла у ванні.
Шурхіт паперу, коли вона працювала.

Ми жили разом. Але були далекими.
Наче між нами поставили холодний простір, який неможливо перейти.

На третій день я не витримав.
Зайшов у її кімнату ввечері.

Вона сиділа за столом, малювала. Листи були розкидані, кольори темні, різкі.

— Марто.

Вона підняла очі. Втомлені, ніби з неї витягли всі сили.

— Що?
— Ми не можемо так мовчати.
— А що ти хочеш почути? Що я пробачила? Що все добре?

Я ковтнув повітря.
— Я хочу знати, що ще можу тебе торкнутись.

Вона довго дивилась. Потім похитала головою.
— Ти торкаєшся — і я відчуваю холод.

Її слова розрізали мене зсередини.

Наступного дня я зустрівся з Дмитром.
Він дивився прямо, не ховаючи роздратування.

— Я бачу, що відбувається. Ти руйнуєш її.
— Це не так. Я… просто не вмію інакше.
— Ти мусиш навчитись. Або відпусти.

— Я не відпущу. — я вдарив кулаком по столу. — Вона — моє все.

— Якщо твоє «все» плаче ночами й малює стіни чорним, то, може, це не любов, Артеме.

Його слова звучали, як вирок. Я хотів сперечатись. Але не зміг. Бо знав — він бачив її такою, якою я боявся бачити.

Увечері я повернувся додому.
Вона стояла біля вікна, дивилась на місто.
Я підійшов ближче, але не торкнувся.

— Марто… я не хочу втратити тебе.
— Ти вже втрачаєш. — тихо.

Вона навіть не обернулась.
А я стояв поруч і відчував: наш холодний простір росте. І якщо я не зруйную його — він зруйнує нас.

Тієї ночі я не спав. Слухав її тишу за стіною.
І вперше визнав: я боюся. Не втрати. А того, що вона вже сталася.