Розділ 24. Точка кипіння

У кожної людини є межа.
Її важко передбачити. Вона росте непомітно, мов ртуть у термометрі. І в якийсь момент — тріскає.

Мій день почався з дзвінка від куратора.
— Марто, твій проєкт має потенціал, але клієнти хочуть більше «серйозності». Менше фарб, менше ризику.
— Але це ж головна ідея — емоційність!
— Вони платять — вони вирішують.

Я відклала слухавку з відчуттям, ніби мене облили холодною водою.
Знову «менше», знову «приглуши себе».

Я сіла над кресленнями, але лінії виходили ламаними. Кольори здавались чужими. Я намагалася працювати — але все валилось із рук.

Опівдні зателефонувала Олена.
— Як ти, сестричко?
— Як в окропі.
— Що трапилось?
— Все. І робота, і він.
— Артем?

Я стиснула телефон.
— Він… не завжди там, де я потребую. Я бачу, як його минуле тримає його за горло. І боюсь, що воно затягне і мене.
— А ти йому казала це прямо?
— Кожного разу, коли відкриваю рота, виходять крики.
— Може, іноді треба вдарити — щоб почули.

Її слова лишились у мені, як сірник у сухій траві.

Ввечері він прийшов додому пізно.
Я сиділа на підвіконні, з чашкою холодного чаю.

— Привіт. — Він поставив сумку.
— Привіт.

— Я затримався у Дмитра. Було багато справ.
— Я знаю. Я була там.

Він застиг.
— І що ти чула?
— Достатньо, щоб зрозуміти: ти не знаєш, чого хочеш.

— Це неправда. Я знаю, чого хочу.
— Тоді чому весь час виглядаєш, ніби тікаєш? Чому я маю відчуття, що наші стосунки — це експеримент, який ти кинеш, як черговий код?

Він нахмурився.
— Це несправедливо.
— А мені справедливо чути, що тобі соромно бути собою?

— Я не казав такого.
— Ти дозволив це сказати Дмитру. І навіть не заперечив!

Я встала, голос мій зірвався.
— Артеме, я втомилась! Втомилась доводити, що ми маємо право бути разом! Що я не гірша за її спогади! Що ти не втечеш у свій страх!

— Я не тікаю!
— Ти тікаєш від відповідальності, від себе, від мене!

У кімнаті стало тихо. Тільки наші голоси ще відлунювали в стінах.

Він дивився на мене так, ніби я щойно розбила щось дуже цінне.

— Якщо ти справді так думаєш… — його голос був хрипким. — То, може, ми помилялись із самого початку.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.
Я відчула, як у горлі зростає клубок.

— Може, й помилялись. — я прошепотіла. — Але я не можу більше мовчати.

Я пройшла повз нього, вийшла в коридор і зачинила двері.

У своїй кімнаті я нарешті зламалась.
Сльози котились некеровано. Я кусала губи, аби не кричати. Схопила олівець і почала малювати на стіні — різкі лінії, чорні, темно-сині.
Це був не дизайн. Це був мій біль.

Я малювала, поки руки не затремтіли.
Поки в серці не з’явилось відчуття порожнечі після бурі.

Ось вона, точка кипіння.
Я не знала, що буде далі.
Але знала: назад дороги вже немає.