Розділ 23. Тріщина в склі

Скло здається міцним, поки не з’являється тріщина.
Вона маленька, майже непомітна. Але потім — все. Достатньо одного руху, щоб розлетілась у друзки.

Я прийшов до офісу Дмитра неохоче. Він уже кілька днів натякав: «Ти мусиш визначитись, Артеме. Або допомагаєш, або не заважай».

Я не хотів слухати. Але сьогодні він сам подзвонив:
— Приходь. Це серйозно.

Я зайшов у його кабінет. Дмитро сидів за великим столом, ноутбук перед ним, папки акуратно складені. Його світ завжди виглядав надто правильним.

— Нарешті. — Він підняв очі. — Ми мусимо поговорити.

— Знову?

— Так. Бо ти живеш так, ніби завтра не існує. Твої програми цікаві, але ти кидаєш їх на півдорозі. Твої ідеї непогані, але без реалізації вони нічого не варті.

Я закотив очі.
— Починається лекція.

— Це не лекція. Це факт. Ти старший за більшість наших практикантів, але поводишся так, ніби досі студент.

— Бо я не хочу бути копією тебе! — різко. — Ти серйозний, правильний, із костюмами й планами. Я інший.

— Інший — не означає безвідповідальний. — Його голос потемнів. — Я не можу вічно прикривати твої провали.

Я відчув, як всередині закипає.
— Я тебе не просив!

— Але ти змушуєш. Бо щоразу, коли щось не йде, усі дивляться на мене. Бо ти — мій брат.

Я зціпив кулаки.
— То що? Ти соромишся мене?

— Я втомився. — Він вдихнув. — І так, мені соромно, коли ти втікаєш від будь-якої відповідальності.

Ці слова вдарили, як кулак у груди.

У цей момент двері тихо відчинились.
Я озирнувся — Марта.

Вона принесла йому якісь ескізи, мабуть. Але зупинилась на порозі. І почула останню фразу.

Наші погляди зустрілись.
У її очах було все: біль, здивування, розчарування.

— Я… потім зайду. — Вона поклала аркуші на стіл і пішла.

Я кинувся слідом, але Дмитро зупинив:
— Досить бігати. Ти не врятуєш її від правди.

Я вирвав руку.
— Це не твоя справа.

І пішов за нею.

Наздогнав уже на вулиці.
— Марто, почекай!

Вона зупинилась, але не обернулась.
— Я все чула.

— Це вирвано з контексту.
— Артеме, ти сам казав, що не любиш прикриватись. А тепер я бачу, що ти справді тікаєш.

Я зробив крок ближче.
— Я намагаюсь.
— Ти намагаєшся, але не доводиш до кінця. І від цього тріскає все — робота, довіра, наші стосунки.

Її голос був спокійний, але в ньому звучало щось гірке.

— Я не хочу, щоб ти був ідеальним. Але я мушу знати, що ти не зламаєшся, коли стане складно.

Вона пішла далі.
Я залишився стояти.
І вперше за довго подумав: може, вона має рацію.

Того вечора я довго дивився на своє відображення у вікні.
Наче скло. З тріщинами.
І питав себе: чи можу я ще зібратись?