Розділ 22. Кольори напруги

Кажуть, що дизайн — це про гармонію.
Для мене він став способом вижити. Бо коли всередині — хаос, єдиний вихід — вивести його назовні.

У студії я залишилась після всіх.
Сутінки просочувались крізь великі вікна, і тіні лягали на мої ескізи. Я сиділа зі стосом маркерів, розкиданими листами й планшетом, який миготів повідомленнями.

Від нього.
Я не відкривала.

Мої пальці рухались автоматично. Червоний. Синій. Чорний. Лінії різкі, майже агресивні.
Це вже не було проектом — це був мій крик на папері.

Кольори напруги.

Двері відчинились.
Я здригнулась. Артем.

— Ти тут? — тихо.
— Як бачиш.

Він обережно наблизився.
— Я писав тобі.
— Я бачила.
— Чому не відповіла?
— Бо не знала, що сказати.

Він подивився на мій стіл.
— Це твій новий проект?
— Ні. Це мої нерви.

Він сів поруч.
— Вибач.
— Артеме, скільки ще ти будеш повторювати це слово?

Я не підняла на нього очей. Мої руки все ще тремтіли від напруги.

— Я хочу пояснити.
— А я хочу тиші. — Я різко підвелась. — Я не можу дихати, коли поруч твоє минуле сидить у нашому теперішньому.

Він схопив мою руку.
— Подивись на мене.

Я подивилась. Його очі були втомлені. Але справжні.

— Я не обираю її. Я обираю тебе. Кожного разу.
— То чому вона все ще тут? Чому я бачу її, відчуваю її, ніби вона дихає нам у спину?

Він стиснув мою руку сильніше.
— Бо я досі не навчився закривати двері. Але я навчуся. Заради тебе.

Я відчула, як всередині щось здригнулось.
І водночас — як малюнки на столі стали занадто яскравими, занадто болючими.

Я вирвала руку.
— Коли навчишся — тоді й приходь.

І вийшла.

На вулиці пахло дощем.
Я вдихнула на повні груди й зрозуміла: це не кінець. Але й не початок.
Це була фаза кольорів, які ріжуть очі.

Я пішла додому пішки. І весь шлях думала: можливо, любов теж має свої відтінки напруги. І зараз ми в найтемнішій палітрі