Розділ 21. Неправильні ноти

Я звик жити в ритмі імпровізації.
У музиці це красиво.
У стосунках — руйнівно.

Бо кожна «неправильна нота» тут болить сильніше, ніж у треку.

Вранці я прокинувся раніше за неї.
Дивився, як вона спить — спокійна, ніби світ нарешті дозволив їй відпочити.
І думав: я мушу бути для неї правильним звуком.

Тільки я ще не навчився.

У студії зібрався дивний день.
Дмитро попросив допомогти налаштувати інтерактивну презентацію для нових клієнтів.
Я розгортав код, перевіряв візуалізацію — і раптом хтось поклав руку мені на плече.

— Привіт, Артем.

Я обернувся.
Камілла.

Мене відкинуло у спогади. Її голос — занадто знайомий.
Її усмішка — та сама, яку колись я вважав чарівною.
А зараз вона була наче спалах старої помилки.

— Що ти тут робиш? — холодно.
— Я прийшла поговорити. Лише хвилинку.
— У мене немає хвилинок для тебе.

Вона засміялась.
— Ти не змінився. Все ще різкий. Але ж ти не злий. Ти просто ховаєшся.

Я зціпив зуби.
— Камілло, у мене є життя. І там тобі місця немає.

Вона схилила голову.
— А вона знає, що ти ще відповідаєш на мої повідомлення?

Я завмер.
— Я не відповідаю.
— А переглядаєш. Це те саме.

Я не встиг нічого сказати — бо саме в цей момент у кімнату зайшла Марта.

Вона побачила нас разом.
Її крок уповільнився. Погляд — гострий, мов лезо.

— Я заважатиму? — її голос був рівний.
— Ні. — Я ступив до неї. — Вона вже йде.
— Не так виглядає.

Камілла всміхнулась.
— Я просто хотіла нагадати йому, як добре ми колись звучали.

— Досить. — Я різко. — Йди.

Вона підвелась. Торкнулась моєї руки — навмисно.
І тільки тоді пішла.

Марта стояла нерухомо.
Я бачив, як всередині в неї все стискається.

— Це не те, що ти думаєш. — Я зробив крок.
— Артеме, я вже втомилась від цієї фрази. — Вона подивилась прямо. — У мене є вуха. І очі. І відчуття.

— Вона шукає мене. Я її не шукав.
— Але не зупинив.
— Я намагався.
— Запізно.

Її голос тремтів, але вона не плакала.
Вона виглядала сильною. Надто сильною.

— Я хочу вірити тобі. — Вона вдихнула. — Але кожна твоя «неправильна нота» змушує мене думати, що вся мелодія — фальш.

— Це не так.
— Доведи.

Вона пройшла повз мене, навіть не торкнувшись.

Увечері я сидів із гітарою.
Торкнув струну — і звук вийшов глухим, брудним.
Як мої пояснення. Як мої намагання бути кращим.

Я зрозумів: якщо я не навчуся грати без фальші, я втрачу її.
А цього я не витримаю.