Розділ 20. Гучність

Кажуть, що гучність — це завжди про звук.
Але іноді гучність — це про відчуття. Про те, як серце б’ється так сильно, що заглушає весь світ.

Ранок почався незвично спокійно.
Я прокинулась у його руках. Артем спав, дихав тихо, розмірено, наче весь хаос світу не мав до нього жодного стосунку. Його рука лежала на моїй талії, а я боялась поворухнутись, аби не порушити цей тендітний баланс.

Я довго дивилась на його обличчя. На ледь скуйовджене волосся, на зморшку між бровами, яка з’являлась навіть уві сні.
І думала: ось воно, моє місце. Але чи надовго?

Я обережно підвелась, щоб приготуватись до дня. І відчула його рух — він відкрив очі, трохи розгублено.

— Вже йдеш?
— Так. У мене сьогодні важлива зустріч.
— Ти хвилюєшся?
— Дуже.
— Тоді я тобі щось скажу.

Я зупинилась, з чашкою в руках.

— Що?
— Ти гучніша за свої страхи. Навіть коли думаєш, що тихенька.

Я посміхнулась. Усередині трохи потепліло.

Студія зустріла мене звичним шумом — хтось щось друкував, хтось сперечався через відтінки, хтось ходив із телефоном.
Мене покликали в переговорну.

Там уже сиділи клієнти. Молодий бізнесмен, який дивився на мене з легким скепсисом, і його партнерка — жінка років сорока, серйозна, з холодним поглядом.

Я розклала ескізи, почала пояснювати концепцію.

— Простір має звучати, — говорила я. — У кожному матеріалі, в кожному кольорі є ритм. І якщо правильно підібрати їхню «гучність», людина відчуває себе на своєму місці.

Він усміхнувся.
— Цікава філософія. Але ми ж не музику замовляли. Нам треба практичний дизайн.

Я ковтнула повітря.
— Практичний і буде. Просто я показую шлях, як він оживе.

Його партнерка втрутилась:
— Це звучить занадто абстрактно. Нам потрібні конкретні рішення, а не метафори.

Я відчула, як мої пальці стискають край планшета.
В голові закрутились слова: ти ще занадто молода, у тебе немає досвіду, ти не серйозна.

Я вдихнула. І сказала:
— Тоді дозвольте вам показати, що я маю на увазі.

Я відкрила візуалізацію, ввімкнула швидку 3D-презентацію. Простір ожив на екрані: світло, м’які лінії, місце для роботи й місце для відпочинку, кольори, які не тиснуть, а підтримують.

У кімнаті стало тихо. Навіть він перестав усміхатись.

Потім пролунала фраза:
— Добре. Продовжуйте.

Після зустрічі я вийшла на вулицю. Серце билося так, ніби я щойно пробігла марафон.

У телефоні блиснуло повідомлення від Артема:

«Ну як?»

Я набрала швидко:

«Я вистояла. Але мені було страшно.»

І одразу прийшла відповідь:

«Страх — це теж гучність. Але ти перекрила її своїм голосом. Я пишаюсь.»

Я усміхнулась. А тоді помітила поруч у кав’ярні знайому постать.
Камілла. Вона сиділа з кимось, пила каву, сміялась.

Я відчула, як хвиля холодного струму пробігла спиною.
Всі мої ранкові сили, вся впевненість — знову похитнулись.

Чому вона ще тут? Чому світ не відпускає Артемове минуле?

Я розвернулась і швидко пішла.

Увечері я принесла додому тишу.
Артем підняв голову від ноутбука, коли я зайшла.

— Ну, як день?
— Інтенсивний. — Я скинула пальто. — І важкий.
— Ти хочеш розповісти?
— Ні. Ще не можу.

Він підійшов ближче. Торкнувся моїх рук.

— Добре. Коли зможеш — я тут.

Я заплющила очі. Вдихнула його запах. І зрозуміла: моя гучність — не завжди в голосі. Іноді вона — в тому, щоб залишатись. Навіть коли всередині хочеться втекти.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Слухала, як він дихає поруч.
І повторювала собі:
Я маю право звучати. І навіть якщо світ намагається мене заглушити — я знайду свій ритм.