Розділ 19. Зворотній струм

Є такі моменти, коли слова вже не працюють.
Тоді мовчання стає твоїм вироком.
І залишається дія. Маленька. Несмілива. Але справжня.

Увечері вона не сказала, що пробачила. Не сказала, що сердиться. Просто була тиха.

Її присутність — як сніг за склом. Красива, але недоторканна.

Вона сиділа в пледі, пила чай, щось гортала в планшеті. Я знав: не втручайся. Але й не зникай.

Я хотів повернути її світло. Не силою. Не обіцянками. А чимось іншим.

Наступного ранку я встав раніше.
Пішов на кухню. Зварив каву — її улюблену, з вершками.
Підсмажив грінки, нарізав фрукти. Виклав усе на дерев’яний піднос.

Залишив записку на серветці:

«Я не завжди вмію правильно. Але я вчуся. І я тут. З тобою. Якщо даси мені шанс — знову торкнуся тебе. Обережно. Як струм, який не обпікає, а зігріває.»

Поставив усе біля ліжка й пішов — не будити.

День був довгим. Робочі листи, дзвінки, вічно глючна програма. Але я відраховував не години — а тишу між нами.

Коли повернувся — вона була вдома. У тій самій кімнаті, де вчора панувала мовчанка.
Сиділа з навушниками, щось малювала. Побачивши мене — витягла один навушник.

— Привіт.

— Привіт. — Я не наважився сісти одразу. — Тобі смакувало?

— Дуже. — Вона підняла очі. — І записка… вона була справжня.

— Бо я більше не хочу фальшувати.

— Я ще не знаю, чи вірю. — Її голос був м’який. — Але я… хочу дізнатись.

Я сів навпроти. Ми мовчали.

Потім вона простягнула руку.

— А це… що ти робиш?

— Малюю тебе. — Посміхнулась. — Але не як людину. А як звук.

— Звук?

— У кожного є внутрішній ритм. Твій — трохи ламаний, але глибокий. З такими паузами, що хочеться слухати.

Я не стримав усмішки.

— То я — твоя пісня?

— Поки що — драфт. Але точно не тиша.

Уночі вона притулилась ближче. Не сказала нічого. Просто лягла головою мені на груди.

Я не спитав, чи пробачила. Не тиснув. Бо знаю — довіра повертається не словами, а послідовністю. Ритмом. Стійким.

Вона заснула. А я ще довго лежав, думаючи:
Зворотній струм — це коли тебе не вбиває минуле, а живить майбутнє.