Розділ 18. Штучне дихання

Деякі моменти не можна попередити. Вони, як вода в легенях — з’являються зненацька. І якщо не встигнеш вдихнути — тонеш.

Я поверталась із зустрічі — втомлена, але щаслива.
У руках — чернетки нового брифу. У голові — його усмішка. Я мріяла про гарячий чай, плед і його плече.

Двері в студію були трохи прочинені.
Я увійшла — і завмерла.

На дивані сиділа вона.
Камілла.
Висока, з довгим каштановим волоссям і якимось надто впевненим поглядом.
Артем стояв навпроти, схрестивши руки на грудях. Напруга — на рівні м'язів щелепи.

Я застигла в дверях.

— О, привіт. — Камілла повернулась до мене. — Ти, мабуть, Марта?

— Так. — Мій голос був рівним, але в пальцях щось стиснулось.

— Ми тут трохи згадували старі часи. — Вона глянула на Артема. — Правда ж?

Він не посміхнувся. Лише озирнувся на мене.

— Вона прийшла без попередження. Я сам здивований.

— Але ж пустив. — Її голос був м’яким, з іронією.

Я відчула, як у грудях щось стискається. Як повітря стає важким. Густим.

— Вибач, — я звернулась до Артема. — Мені здалось, я зайшла додому. Але, може, помилилась.

Я розвернулась — і вийшла.

На сходах я ледь не спіткнулась. Серце гупало в горлі.
Я знала, що це лише тінь минулого. Але ця тінь мала голос, очі, усмішку.

Я зупинилась у сквері біля студії. Сіла на лавку. І вперше за довго не знала, що робити.

За п’ять хвилин він прийшов.

— Марто. — Він говорив обережно. — Дозволь пояснити.

— Ти не мусиш. — Я не дивилась на нього. — Я все бачила.

— Це не те, що ти думаєш.

— А що я думаю, по-твоєму?

— Що я впустив минуле. Але я не впускав. Вона сама вдерлась.

— Але ти не вигнав її. — Я підняла погляд. — Ти дозволив їй сидіти в тому просторі, де ми... де я вірила, що є тільки ми.

Він сів поруч. Торкнувся мого плеча.

— Це помилка. Я не встиг. Не подумав.

— Не подумав. — Повторила я. — Це гірше, ніж навмисно.

Він знітився.

— Я не хочу тебе втратити.

— Тоді почни дихати разом зі мною. Не по-своєму. Не сам. Разом.

— Як?

— Не знаю. Але точно не з нею в нашій вітальні.

Ми мовчали. Довго.
У голові крутились фрази, які я не вимовила. Питання, які не хотіла ставити.

А потім він прошепотів:

— Я хочу залишатись. Але іноді я... ще не вмію правильно.

— Я не чекаю ідеального. — Я подивилась йому в очі. — Але чекаю чесного.

Він кивнув.

— Я поговорю з нею. Скажу, щоб більше не приходила. Це — наш простір. Наш простір, Марто. Не її.

Увечері ми мовчали. Пили чай на кухні.
Музика не грала. Тільки тиша.

Я відчула, що це був перший подих через силу. Штучне дихання. Те, що не рятує назавжди — але дає шанс.