Розділ 17. Фаза світла

Світло приходить тоді, коли перестаєш ховатись.
Не тільки від інших — від себе.

Я прокинулась раніше за нього.
У кімнаті ще було напівтемно, але за вікнами вже займався світанок.
Він спав, притиснувшись до мого плеча, дихаючи рівно, спокійно. Його волосся торкалось мого підборіддя.
Це був один із тих ранків, коли світ ще не встиг зіпсуватись.

Я лежала мовчки. І думала: я більше не хочу боятись.
Ні себе, ні цього почуття. Ні мрій, які здавались «непрактичними».
Я хочу створювати. І бути собою.

У майстерні було тихо.
Я розклала матеріали для презентації: планшет, ескізи, референси. Каву поставила праворуч — завжди праворуч, бо ліва рука тремтить, коли хвилююсь.

Сьогодні я мала презентувати свою концепцію для нового простору у центрі.
Це був шанс. Маленький, але мій.

Я вдихнула. І почала репетицію:

— Добрий день. — Пауза. — Мене звуть Марта Білецька. Я працюю над концепцією багатофункціонального простору для творчих людей…

Зупинилась.

— Ні. — Сказала вголос. — Не так.

Я відклала планшет. Подивилась у вікно. І спробувала ще раз:

— Привіт. Мене звати Марта. Я вірю, що простір — це не просто стіни. Це продовження людини. Я покажу вам, як можна відчути себе вдома навіть у чужому місті.

І тоді…
я вперше усміхнулась, слухаючи себе.

Артем прийшов, коли я вже була в роботі по вуха.
Зупинився на порозі, не заважаючи.

— Ти дивишся на мене, як на документальний фільм. — Я підняла голову.

— Бо ти — вражаюча. — Він усміхнувся. — Я не знав, що ти так говориш, коли працюєш.

— А я не знала, що хтось це буде слухати.

— Я слухаю.

Він підійшов ближче. Провів пальцями по моїй щоці.

— У тебе світло в очах. Справжнє. Я такого ще не бачив.

— Бо я вперше нічого не прикидаюсь.

— Ти готова?

— Так. І страшенно боюсь.

— Ти будеш чудова.
— А якщо ні?
— Тоді згадаєш, що це лише одна презентація. Але одна — з багатьох. Бо ти вже йдеш своїм шляхом.

Презентація проходила в простому офісі з білими стінами і лінійною лампою, яка дивно дзижчала.
Мене слухали троє: старший архітектор, менеджерка з боку міста і молода дівчина — стажерка, як я колись.

Я говорила не як студентка. Не як «чиясь молодша сестра».
Я говорила як себе.

— Ми створюємо не просто приміщення. Ми створюємо дихання для тих, хто приходить із важким серцем.
— Це не комерційна фраза. Це досвід. Бо я була в таких просторах. І знаю, як це змінює життя.

Коли закінчила, в кімнаті було тихо.

А потім — перший кивок.

І другий.

І... посмішка.

— Дуже свіже бачення, — сказав архітектор. — Ви справді вірите в цю концепцію?

— Так. Це частина мене.

— Тоді ми хочемо бачити вас на наступному етапі.

Я ледь не заплакала. Але зібралась.
Потім вийшла — і одразу подзвонила йому.

— Артеме?
— Як усе?
— Я пройшла.
— Я ж казав.
— Але це не головне.
— А що тоді головне?
— Те, що я говорила — і мені повірили. Бо я повірила собі.

Того вечора він запросив мене на дах.

Він накрив плед, поставив чай, вмикнув спокійну музику з телефону.

— Це твоя фаза світла, — сказав він. — І вона тільки починається.

Я поклала голову йому на плече. У повній тиші.
Тепер я знала: моє світло не залежить від дозволу інших.
Але з ним — воно стає сильнішим.