Розділ 16. На глибині

Я ніколи не вмів пірнати в емоції.
Максимум — торкався поверхні, ловив короткий імпульс, і одразу — назад. На сушу. Безпечно.
Але Марта навчила мене іншого: щоб по-справжньому щось прожити — треба зануритись.

Вона пішла рано. Навіть не залишила записки.
Прокинувшись, я відчув її відсутність фізично. Як брак кисню в кімнаті. Постіль ще була теплою, але сама вона — зникла.

Я довго лежав, дивлячись у стелю. Потім встав, повільно вдягнувся і вийшов на балкон.
На вулиці вже було людно. Хтось поспішав, хтось кричав у телефон, хтось обіймався біля зупинки.
Життя рухалось. А я — ні.

Під вечір я поїхав до Дмитра. Він просив допомоги з цифровою платформою для студії — там зависла система клієнтських відгуків.

У кабінеті пахло кавою й новими журналами. Дмитро крутив ручку в пальцях, звично похитуючись на стільці.

— Давно не бачив тебе таким зосередженим. — Він глянув на мене. — Що, щось не так?

— Вона пішла рано. Мовчки. Я не знаю, що не так. Можливо — я.

— І?

Я знизав плечима.

— Мені страшно. Що я знову все зламаю.

— Бо маєш що втрачати. — Він подивився прямо в очі. — Бо цього разу — справжнє.

— Але якщо справжнє — чому так тривожно?

— Бо справжнє — завжди глибоко. І ти або пірнаєш, або втрачаєш.

Повернувшись до студії, я почув музику. Тиху, ледве чутну. Вона грала з її ноутбука.
Марта сиділа на підлозі — посеред десятків ескізів, тканин і вирізок.

Я тихо зайшов. Не хотів злякати.

— Привіт. — Моя рука мимохідь торкнулась дверей.

— Привіт. — Вона навіть не озирнулась.

— Як день?

— Продуктивний.

— А ранок?

— Я... не хотіла будити.

— Але ти зникла. А я... думав, що щось сталося.

Вона поклала олівець. Нарешті глянула на мене. Її погляд був спокійним. Надто.

— Я просто мала справи. І трохи... хотіла побути на самоті.

Я кивнув. Але мовчати більше не міг.

— Марто. — Я присів навпроти. — Ти мене лякаєш, коли мовчиш. Особливо після ночей, які щось значать.

— Я мовчу не тому, що хочу щось зруйнувати. А тому, що боюсь визнати, наскільки мені важливо те, що між нами.

— Це ж добре.

— І страшно. — Вона стиснула плечі. — Бо що, як ти передумаєш? Якщо завтра прокинешся і згадаєш, ким був до мене? Що я для тебе — просто фаза. Після якої ти знову втечеш.

— Я не втечу.

— Ти не впевнений.

— Бо в мені теж є страх. — Я провів рукою по волоссю. — Що я не зможу дати тобі того, чого ти варта. Що ти — світла, структурна, добра. А я — уламки і шум.

— А я люблю цей шум.

Вона посміхнулась крізь сльози.

— Артеме... я не хочу більше ходити навшпиньках біля твоїх травм. Скажи — я можу бути собою?

Я підійшов ближче, обійняв її.

— Ти вже є. Повністю. І мені не треба нічого іншого.

Ми сиділи в тиші. Її голова — в мене на грудях. Я тримав її пальці, ніби це єдине, що втримує мене на поверхні.

Вперше я не хотів повертатись у музику, в ритми, у проєкти.
Хотів тільки залишитись тут — на глибині.
Бо саме тут, у беззвучному просторі між словами, я зрозумів:

Вона — мій звук.
Мій дім.
Мій сенс.