Розділ 15. Відбитки

Деякі дотики залишають слід. Не на шкірі — глибше.
У русі, у звичках, у тому, як ти зранку вариш каву чи вдягаєш його сорочку, бо в ній спокійніше дихається.

Я думала, що в мені ще багато простору для себе.
Але з кожним днем у мені залишалось більше нього.

Ранок почався як завжди — він писав біти в навушниках, я працювала з палітрами. Але між нами жила якась нова тиша. Не важка. Навпаки — тепла.

Я ловила себе на думці, що уявляю квартиру.
Невелику. Світлу. Із зеленою стіною на кухні. З колонками, що стоять на підвіконні.
І з ним.
У пледі. У окулярах, які рідко носить. У погляді — втома й вдячність.

І я поруч. Не як пауза. Як постійне звучання.

Я відклала планшет і занотувала:
Майбутнє не лякає, якщо є кому в нього йти.

В обід подзвонила мама. Її голос був напруженим ще до привітання.

— Марто, чула, що ти досі у того музиканта?

— У Артема. Так.

— Ти подумала, що буде далі? Де ти будеш жити, з чого жити, якщо він зникне?

— Мамо, я доросла. І працюю.

— Не перебільшуй. Ти ще вчишся. А він... Таких я вже бачила. Мистецтво — не життя.

— А хіба життя — це страх?

— Життя — це розрахунок.

Я вимкнула телефон після цього.
Але її слова залишились.
Як сірий відбиток пальця на склі — його не видно здалеку, але він там. Завжди.

Увечері Артем відчув, що я замкнулась.

— Що сталося?

Я довго мовчала. А потім просто сказала:

— А якщо ти... раптом зникнеш?

Він не засміявся. Не знітився. Лише підійшов ближче й сказав:

— Тоді обіцяю залишити тобі пісню. Але краще — не зникати, а залишитись.

І цього вечора він грав мені трек. Новий. Спокійний.
Назвав його «Stay».
І в мені вперше оселилось переконання: він справді хоче залишитись.