Розділ 14. Невимкнена музика

Музика — це не завжди звук.
Іноді це відчуття. Те, що живе під шкірою. Дрижить у пальцях. Пульсує на язику, коли мовчиш, але хочеш сказати.

Цього ранку я прокинувся з ритмом у голові. Він був м’яким, текучим, як дотик Марти до мого плеча вночі.
Це був її ритм.
Не такий, як я звик писати. Без агресивного біту. Без чіткої структури.

Це була невимкнена музика — та, яка звучить навіть тоді, коли все довкола мовчить.

Я зібрав ноутбук, наушники, синтезатор і пішов до студії.
Марти ще не було. У неї сьогодні зустріч із архітекторами.
Це давало мені трохи часу. На себе. На звук. На неї — в музиці.

Увімкнув програму. Створив нову доріжку. Почав набирати біт.
Але щось не йшло.

Тоді я закрив очі й згадав:
як вона сміється з чашкою какао, обвита в плед
як малює щось на моїй руці пальцем, ніби ставить підпис
як дивиться — ніби бачить мене глибше, ніж я сам

І тоді воно прийшло.

Спочатку — гітарний семпл. Потім — легкий, обережний біг.
Наче кроки босоніж по дерев’яному підлозі.

Я назвав трек:
"Her Silence"

Бо її тиша звучала голосніше, ніж будь-який концерт.

Я працював понад три години. Весь у потоці. Поки не задзвонив телефон.
Камілла.

Ім’я, яке я не чув пів року.

Минуле. Імпульсивне. Несерйозне.
Ми були разом... майже.
Точніше — ми були, коли мені було байдуже. Коли я ще не знав, що таке бути з кимось, крім себе.

Я не хотів брати. Але… натиснув зелений значок.

— Артем? Привіт. Я в місті. Побачимось?

— Навіщо?

— Просто. Без прив’язок. Ти звучиш інакше, і… я хочу побачити, що змінилось.

— Я змінився.

— Ось і цікаво.

Я мовчав. Вона додала:
— Я в “Синьому світлі” о шостій. Якщо не прийдеш — не образюсь. Але, думаю, ти прийдеш.

Клік.

Я сидів довго. Пальці над клавішами, але звук вже не йшов. Музика застрягла десь між словами, які я не хотів чути.

Коли Марта прийшла, я ще сидів там. Вона зайшла — у пальті, з рум’янцем на щоках, з нотатником у руках, усміхаючись.

— У мене був такий класний день… — почала вона, але зупинилась. — Що сталося?

Я хотів збрехати. Але не зміг.

— Вона з’явилась. Колишня. Написала. Запросила.
— І ти…
— Не знаю. Я не хочу минулого. Але воно... стукає. А я не знаю, як зачинити двері. Назавжди.

Марта підійшла ближче. Поклала долоні мені на щоки.

— Ти не мусиш ховатись. Якщо ти захочеш піти туди — я не зупиню. Але я не буду чекати, поки ти розберешся.
Я не... не вистою ще один розділ, де мене викреслять без пояснень.

Її голос тремтів. Але вона стояла рівно.
Як та, хто навчилась говорити про своє.

Я взяв її за руку. Тепло. Щиро.

— Я не піду.
— Точно?
— Так. Я вже був у минулому. Там пусто. А тут — звук. І колір. І ти.

Увечері я знову відкрив трек.
"Her Silence" став глибшим. І я додав до нього назву другого треку:
"Stays"

Бо вона — лишається.
А я — теж.