Розділ 12. Внутрішній шум

Є тиша.
І є шум.
Іноді — зовнішній, від машин, від телефонів, від чужих голосів, які звучать надто голосно у твоїй голові.
А іноді — внутрішній. Той, що не дає дихати, хоч навколо — абсолютна тиша.

Саме з нього я прокинувся цього ранку.

Марта спала, притиснувшись до мого плеча. Її волосся лоскотало шию. Її подих був рівний. Її пальці — довірливо обіймали мою долоню, наче просили:
не йди. будь. залишайся.

А я лежав і відчував, як десь під ребрами — тріщить. Як старий лід під першими променями сонця.

Я боявся.

Не її. Не того, що вона скаже чи не скаже.
А того, ким я міг стати поруч із нею.
Того, що якщо я зламаюсь — то разом із нею.

Вдень я зустрів Марко. Старий знайомий, з яким ми колись разом організовували електронні вечірки. Він виглядав, як завжди: трохи втомлено, трохи самовпевнено.

— Чув, ти в парі з молодшою сестрою тієї самої Олени? — він підморгнув. — Базарять, вона ще та казочка. Надовго?

Я стиснув зуби.
— Це не твоя справа.

— Чув-чув. Але ти ж знаєш, як воно буває. Спочатку — ейфорія. А потім... ти залишаєшся із собою. А себе ти, Артеме, не дуже любиш.

Його слова вдарили в точку, про яку я сам боявся думати.
Він пішов.
А я залишився зі своєю правдою.

А чи справді я знаю, ким є, коли вона не поруч?

Увечері повернувся в студію.
Марта сиділа біля вікна, щось малювала. Її очі світились, як завжди, коли вона в процесі.
Я спостерігав мовчки.

Вона повернулась до мене й усміхнулась:
— Дивися. Це нова серія — “людина без меж”.

На аркуші — силует. Чоловічий. Але контури стирались, переходили в пейзаж.
Лінії — неспокійні. Порвані. Як пульс у момент паніки.

— Це... ти, — додала вона.
— Ти бачиш мене таким?

— Я бачу тебе цілісним. Але зсередини в тебе вітер. І я не хочу його спиняти. Хочу просто бути поруч, поки ти летиш.

Я не міг говорити.

Бо саме в той момент я зрозумів:
вона бачить усе, що я намагаюсь приховати. І не відвертається.

Уночі я не міг заснути. Я ходив студією, вмикав звук, глушив себе бітом.
У мені бушував хаос — голоси з минулого, тіні провалів, фрагменти колишніх зв’язків, які я не завершив, просто «вимкнув».

Що, як і Марта — просто короткий ритм? Що, як і вона — колись зникне, бо я не зумію бути кимось більшим, ніж чергова тимчасова історія?

А потім вона вийшла з кімнати. У моїй сорочці, з розтріпаним волоссям, сонна, але тривожна.

— Що сталося?

Я не відповів. Просто наблизився, обійняв. Уперше — не з бажання. А з потреби.
Притис до себе, ніби хотів довести: я ще тут. Ще тримаюсь.

— Я боюся, — прошепотів я. — Боюся бути недостатнім. Боюся зіпсувати те, чого не заслуговую.

Вона поклала руку мені на груди. Над серцем.
— А я боюсь, що ти так і не зрозумієш, скільки всього в тобі вже є.

І тоді шум став тихішим.
Не зник. Але відступив.

Бо її голос — був сильнішим за страх.