Розділ 11. Необіцяна весна

Іноді щастя приходить не з квітами, а з теплою чашкою кави, поставленою біля подушки.
Необіцяне. Без фанфар. Але справжнє.

Я прокинулась від аромату кориці. Артем стояв біля вікна, закутавшись у плед, з телефоном у руках.

— Що там? — пробурмотіла я.
— Дмитро надіслав правки. Але я вдав, що не бачив.

Я усміхнулась і підтягнулась до нього. Він сів поруч і поставив чашку мені в руки.

— Я думав, що після вчорашньої розмови все стане складніше, — сказав він тихо.

— А стало?

— Ні. Навпаки. Ти як… заземлення. І як струм. Одночасно.

Я не відповіла. Просто обійняла його за шию. І вперше не відчувала внутрішньої паніки.

Опівдні я зустрілась із Лесею — моєю подругою ще зі школи. Ми давно не бачилися, і вона одразу влаштувала допит.

— Ти що, реально живеш у нього? — підняла брову. — Марто, ти завжди була мрійливою, але це...

— Це не романтичний фільм. Я знаю. Але мені з ним легко.

— Легко буває з ким завгодно перші три тижні. А потім?

— Потім… або лишаєшся, або йдеш.

— А він? Він залишиться?

Я знизала плечима.
— Не знаю. І знаєш що? Уперше — мені не страшно цього не знати.

Леся замовкла. Потім, усміхнувшись, простягнула мені свій браслет.
— Тоді носи. На щастя. І на випадок, якщо забудеш, ким була до нього.

Я вдягла. Поглянула на своє відображення у вітрині: я була іншою. Але не втраченою. Просто… дорослішою.

Увечері ми з Артемом пішли у простір «Скло», де проходив музично-візуальний перформанс.
Світло, звук, імпровізація — усе, що він любить. І, несподівано, те, що стало близьким і мені.

Я дивилась, як його очі слідкують за ритмом. Як губи трохи розтуляються, коли бас іде в правильному темпі.
І уявила: що було б, якби ми… були разом не просто тут. А завжди?

Що, якби він складав музику, а я малювала?
Що, якби ми спали на підлозі в місті, де нас ніхто не знає, і ніхто не питає, хто ми і що з нами?

Ця думка не лякала. Вона — була весною.
Такою, яку ніхто не обіцяв, але вона прийшла.

Уночі ми повернулись у студію. Я довго не могла заснути.
Він це відчув.
Притягнув до себе.

— Щось сталося?

— Просто думаю.

— Про нас?

— Про завтра.

— Хочеш, щоб я щось пообіцяв?

— Ні. Лише одне.

— Яке?

— Що якщо ти підеш — скажеш чесно. Не зникнеш. Не зробиш вигляд, що не було.

Він дивився довго.
Серйозно. Без ухилянь.

— Якщо я піду — то разом з тобою.

Я вдихнула. Аж боляче. Але це був приємний біль.
Біль близькості. Біль надії.

Ми лежали мовчки. Його долоня ковзала по моїй спині.
Коли я заснула, мені снилась весна. Без початку. Без кінця. Просто — вона.