Розділ 10. Без попереджень

Дмитро завжди був як система безпеки: попереджає, контролює, планує.
Я — як аварійний вихід.
Без попереджень. Без табличок. Просто двері, у які іноді хочеться втекти.

Але зараз я стояв перед ним — не як втеча. А як вибір.

— Нам треба поговорити, — сказав він, коли я зайшов до нього в офіс.
— Якщо це про презентацію, я в курсі. Зробимо до дедлайну.

— Ні, Артеме. Це про Марту.

Коротко. Без вступу.
Отже, буде важко.

Я сів у крісло навпроти, спокійно.

— Слухаю.

— Я не проти твоєї свободи, твоїх діджеїв, додатків і нічних сесій. Але вона — не для твоїх експериментів.

— Експериментів?

— Вона ще занадто вразлива. А ти…

— Я що?

— Ти — не стабільний.

Я засміявся. Голосно.
— А стабільність — це що, бути як ти? У графіку, без помилок, із фальшивими усмішками і планом на п’ять років уперед?

— Це відповідальність.

— А ти думаєш, я нею не здатен бути?

— Думаю, ти сам не впевнений, чого хочеш.

— Помиляєшся, брате. Уперше — я знаю. І знаю, що вона мені не просто подобається.
Я… не хочу її втратити.

Дмитро примружився.
— Ти колись так говорив про музику. Потім — про стартап. Потім — про Берлін.

— Але тепер я говорю про людину. І це — інакше.

Ми мовчали.
Я не тікав. Не жартував. Не переводив у гру.

Я просто сидів і давав йому зрозуміти: я не буду здаватися.

— І що ти плануєш? — спитав він тихіше.
— Планую бути поруч. І не зруйнувати її.
— А якщо зруйнуєш?

— Тоді вперше в житті визнаю поразку. Але хоча б спробую.

Я вийшов із офісу з тиском у грудях.
Не через Дмитра. А через сам факт: вперше я відповідав не лише за себе.
І не боявся цього.

Марта чекала внизу.
У руках — скетчбук. В очах — віра. У мене.
Без слів.

Я взяв її руку.
І подумав:
Це вже не експеримент. Це вже моя реальність.