Розділ 9. Поза кадром

У дитинстві я думала, що щастя — це як у кіно.
Коли камери знімають тільки красиві моменти. Світло. Ракурс. Ідеальні сцени.

Але реальність — це те, що залишається поза кадром.

Ми з Артемом щойно повернулись до студії після ранкової прогулянки. Він тримав мене за руку, і мені хотілося зупинити цю мить.
Я знала, що рано чи пізно щось зламається. Бо так завжди. Але сподівалась, що не сьогодні.

Помилилась.

— Марто, можеш на хвилинку? — Олена чекала біля ліфту. Її голос був спокійний. Надто спокійний.
Мені одразу стало холодно.

— Зараз? Ми тільки прийшли...
— Саме зараз.

Я кивнула Артемові. Він мовчки відійшов, хоча я відчула, як напружились його плечі.
Він усе чув. Але не втручався.
Поки що.

У конференц-залі було порожньо. Лише ми з сестрою. Вона сіла навпроти. Схрестила руки.
Дивилась, як суддя. Не як сестра.

— Марто. Я не буду довго. Просто скажу прямо: не грай із вогнем.

— Це ти зараз про кого?

— Про Артема.

Мовчання стало гучним.

— Ти думаєш, що він — несерйозний, так? — я вирішила не тікати. — Що я — занадто наївна?

— Я думаю, що ти — надто емоційна. І що він... любить свободу більше, ніж зобов'язання. Я знаю його краще.

— А ти мене знаєш?

Її погляд трохи здригнувся.

— Я виросла, Олено. Я — не тінь. І якщо обпікатись — це частина мого вибору, то це все одно мій вибір.

— Я просто не хочу, щоб ти потім страждала.

— Але зараз ти робиш боляче. Хочеш захистити — вийшло, що зруйнувала.

Я встала. В очах пекло. Але сліз не було. Бо я більше не була дитиною.

— Якщо ти справді віриш у мене — довір мені право на власні помилки. І не вирізай мій кадр із чужого фільму.

Я вийшла на дах. Туди, де ми з Артемом одного разу слухали його трек на повну гучність.
Він уже був там.
Сидів на карнизі, закривши очі.

— Чув? — спитала я.

— Так. Але вирішив не втручатись.

— Можеш говорити: «Я ж казав».

Він усміхнувся.

— Я нічого не казатиму. Бо я на твоєму боці. Навіть якщо це твоя війна.

Я присіла поруч. Поклала голову йому на плече.
І мовчала. Тому що зараз слова могли лише зіпсувати.

Тиша — єдине, що залишалося справжнім.

Із цієї тиші я зрозуміла — не треба ідеальних кадрів.
Життя — це не фільм.
І любов — не сцена.

Це — звук за кулісами.
Пальці, що торкаються твоїх у темряві.
Вибір. Попри страх.