Розділ 7. Тепло рук

Кажуть, усе велике починається з малого.
Маленький погляд. Маленька тиша. Маленький дотик.

Я не вірила в це.
До того вечора.

У студії було тепло. Не від опалення — від нього. Від його присутності. Від музики, що зависала у повітрі, ніби пар.
Ми залишились після фінального етапу роботи над презентацією. Артем наполіг: усе має бути «не як у всіх». Я принесла макети, він — синхронізував їх зі звуком, і разом ми створили щось, що… дихало.

Ми сиділи на підлозі, обпершися спинами об стіну.
Він — у чорній футболці, в якій було надто багато свободи і занадто мало захисту.
Я — у його худі. Бо мою кофту він пролив кавою і тепер посміювався:
— Так от, Марто, перша причина, чому варто триматись подалі від мене — я руйную гардероби.

Я засміялась. Не тому, що це було смішно. А тому, що мені було затишно.

— У тебе руки — як у музиканта, — сказала я раптом.

— А в тебе — як у художниці.

— Не кажи очевидного.

— Добре. Тоді скажу неочевидне: ти — та дівчина, яку я не планував зустріти. І саме тому мене це лякає.

Моє серце стислося.

— Мене теж лякає.
— Чому?

— Бо коли я торкаюсь чогось справжнього — боюсь, що зіпсую.

Він простягнув руку. Доторкнувся до мого зап’ястя.

— Спробуй.
— Що?
— Не зіпсувати.

Його пальці — трохи прохолодні. Обережні. Вперше — не впевнені, не зухвалі, а… живі.
Я поклала свою долоню на його. І мовчала.

Музика на фоні змінювалась. З м’якої акустики — в повільну електроніку. Пульсуючу. Як наше мовчання.

Я відчула, як він нахиляється. Його щока торкнулась моєї скроні.
Тепло. Не палюче. А наче хтось відкрив вікно в теплий вечір.

— Я не знаю, що це, — прошепотів він. — Але мені не хочеться, щоб воно закінчилось.

Я теж не знала. Не могла назвати.

Це не було закоханістю. Не пристрастю. Це був стан. Точка, у якій ти — не сам.
І це лякало більше, ніж самотність.

Коли я лягла, а він ліг поруч — не торкаючись, просто поруч — я вперше за довгий час не відчувала тривоги.

Його рука лежала на підлозі між нами. Моя — зверху. Долоня в долоні.
Дихання — у ритмі.

Я заснула в цьому ритмі.
І подумала: якщо щось і може бути правильним — то це.

Тепло рук. Яке не просить. Не вимагає. Просто є.