Розділ 6. Необережні рими

Я звик ховатись за словами.
Жарт, іронія, сарказм — як броня.
Вони рятують від зайвого.
Від щирого.
Від болючого.

І ще — я звик, що люди не залишаються.
Усі зникають. Хтось одразу. Хтось пізніше.
Я навчився не прив’язуватись.

Аж поки не зустрів ту, яка замість стін — малювала вікна.
Ім’я їй було Марта.

— Я написала вірш, — сказала вона якось просто, тримаючи в руках свій скетчбук.

— Серйозно? А римуєш «кохання» з «зітханням» чи «душа» з «не твоя»?

Вона подивилась на мене. Мовчки. Не образливо — ні. А так, ніби бачить крізь.
Потім усе ж подала блокнот.

«…Я не чекаю спасіння.
Я малюю собі шлях.
Якщо серце не б’ється —
я пишу ритм в ногах.
Бо мовчання — не слабкість.
Це мій новий голос.
Не бійся, не зрадь. І не проси дозволу.»

Мені стало… тихо. Усередині. Як після перерви між двома сильними тактами.

— Це не про мене, — сказала вона швидко. — Просто рядки.
— Але звучить… як я.

— А я й не сказала, що не про тебе, — посміхнулась.

І знову — ця тиша. Але вже інша. Не гнітюча. А така, у якій хочеться залишатись довше.

Я взяв гітару. У мене давно вже не виходило писати з нуля. Я — синтезаторник, цифровик, прихильник петель і модуляцій. Але гітара — це, як серце: живе. Без фільтрів.

— Хочу під тебе написати мелодію, — сказав я.

— Під мене?

— Під вірш. Під тебе.
(І трохи — під нас.)

Я грав повільно. Впевнено. Але з кожним акордом мене трусило. Бо це був той самий звук, у якому відбивався страх бути зрозумілим.

А вона слухала. З заплющеними очима. Тонка лінія губ. Ледь тремтять пальці.

Коли я зупинився — тиша була занадто гучною.

— Ти ж знаєш, — сказала вона майже шепотом, — що з таких моментів все починається?

— Або все закінчується, — відповів я так само тихо.

— Але ти ж не злякаєшся?

Я не відповів. Просто доторкнувся до її долоні.

Ні, не як чоловік до жінки. А як хтось, хто нарешті визнав: ця людина — важлива.
А ще — дуже.
Небезпечно.
Неймовірно.
Близька.

Пізніше, коли вона заснула, сидячи поруч на підлозі, я прикрив її пледом і взяв її блокнот.

Там, на останній сторінці, був напис:
«Іноді одна рима — це все, що між нами залишається.
Але якщо вона правильна — цього достатньо.»

Мені хотілося стерти всі інші жарти, всі іронії.
Просто бути тим, хто не зламає.
Хоч раз у житті.