Розділ 5. Мурали і музика

Я не знаю, як правильно починаються історії.
У книжках завжди є сцени — з дощем, випадковим дотиком рук, довгим поглядом крізь вікно. Але у реальному житті початок — це щось інше.

Для мене початок був у стіні.

Точніше — в шматку старої бетонної стіни, який я знайшла в закинутому приміщенні біля студії Артема. Він показав мені цей простір між ділом — якесь колишнє складське приміщення, яке зараз слугувало комусь за майданчик для стріт-арту, а йому — за запасну репетиційну зону.

— Тут усе німе, — сказав він. — Але я іноді включаю звук.

І дав мені балончик фарби.

Я стояла з ним у руці, а він вмикав біт — не той, що в альбомі, а сирий, технічний. Звук, який ще не мав форми. Як недописана історія.

— Малюй, — сказав він. — Як чуєш.

— Це тупо.

— Саме тому й варто.

Я посміхнулась. І почала.

Ліва частина стіни — теплі відтінки, як вступ. Поступовий вхід у ритм. Пелюстки кольору пісочного сонця, які затихають у бузковій напівтіні.

Праворуч — вибух. Хвиля звуку, що вривається у простір, як несподіване зізнання. І все це — в танці між синім і сріблястим.

Я не помітила, коли він наблизився.

Його руки лягли поверх моїх. Він теж тримав балончик — але не заради малювання. Просто… щоб бути поруч. Щоб дати мені впевненість у тому, що я не одна. Що це — не соромно. Не безглуздо.

— Бачиш? — прошепотів він. — Ти створюєш звук, не видаючи жодного звуку.

— А ти… малюєш пальцями, хоча навіть не тримаєш пензля, — відповіла я.
Його пальці були теплими. Його подих — ближчим, ніж хотілося визнавати.

Ми стояли так, серед фарби й світла, у маленькому бетонному мікросвіті, де не існувало жодного «треба». Тільки «хочу». Тільки «тут». Тільки ми.

Пізніше, коли стіна вже майже висохла, я сиділа на підлозі, обмотавшись старою ковдрою, і дивилась на створене.
Артем мовчав. Він лежав, закинувши руки за голову, й дивився у стелю, де блимала стара лампа.

— Знаєш, — сказала я, — раніше я мріяла зробити мурал у центрі Франківська. Там, де всі бачать.

— А зараз?

— А зараз мені вистачає цього.
Бо вперше я малюю не щоб сподобатись. А щоб дихати.

Він не відповів. Але я знала — він зрозумів.

Бо цього разу він не втік.

А потім він піднявся, сів поруч, торкнувся мого плеча — і просто сказав:

— Якщо захочеш, ми зробимо цей мурал у проєкті. У реальному готелі.
Тільки нікому не кажи, що я — сентиментальний задрот.

Я сміялась.
Але десь глибоко всередині знала: це вже не просто співпраця.

Це — спільна мова.

І, можливо, спільна історія. Якщо ми не злякаємось далі.