Розділ 4. Перший біт

У кожного музиканта є такий момент:
ти граєш, граєш — усе по нотах, по шаблону, стандартно. А потім — бах. Перший неправильний біт. Неочікуваний. З помилкою. Але саме він…
робить усе живим.

Марта — мій перший біт.

Я не планував її бачити частіше, ніж потрібно для проєкту. Але вона почала з’являтись у студії частіше. Приносила каву в термочашці з написом «Ніколи не пізно змінити шрифт». Сиділа на підлозі, розкладала свої ескізи, вмикала плейлист з безіменними інді-виконавцями і, здається, створювала навколо себе якийсь… простір.

Я не люблю чужі простори. Але її — не хотілося руйнувати.

— Дивись, — сказала вона сьогодні, розгортаючи планшет. — Я подумала: що, як зробити інтер’єр лобі не просто дизайнерським, а емоційно-активним? Щоб колір змінювався залежно від настрою відвідувача. В буквальному сенсі.

— Хм. Емоційний фільтр?

— Ага. Тепловізор + розумне світло + аудіофон. Усе інтегрується з додатком.

Я підняв брови.
— Ти точно на дизайні вчишся, не на кібернетиці?

— Просто ти мене надихаєш.

Вона сказала це легко, без натяку на флірт. І, мабуть, саме тому в мені щось клацнуло.
Мене давно ніхто не надихав. І я — нікого.

Я залишився після зустрічі сам. Вона пішла, лишивши після себе аромат кориці й мигдалевого лосьйону — трохи теплий, трохи беззахисний.
Я ввімкнув синтезатор, почав набирати ритм.

Біт. Пауза. Ехо.
І знову — м’який, ніжний. Як її голос, коли вона читає вголос.
Так, ми вже перейшли до такого рівня. Вона читає, сидячи в кутку студії, а я граю.
Іноді нам навіть не треба говорити.

Я не знаю, що це. Закоханість?
Смішно. Я — той, хто завжди втікає, щойно починається щось реальне.

Але вона… не схожа на решту.

Марта не вимагає. Не принижує себе, щоб догодити. Не пробує втиснутись у чийсь ідеал. Вона просто є. І її достатньо.

— Артеме, — сказав Дмитро ввечері, коли ми з ним перетнулися на кухні. — Я бачив тебе з Мартусею. Вона хороша дівчина. І заслуговує на серйозне ставлення. Не ускладнюй їй життя.

Я ковтнув чай.

— А може, навпаки — полегшую? Вона ж, здається, починає дихати.

— Не сплутай повітря зі свободою. У неї дуже ніжне серце. І надто багато вразливості. Вона не для твоїх «без обіцянок».

Я не відповів. Бо що я міг сказати? Що сам лякаюсь того, як вона розмотує мій захист, ніби клубок ниток?
Що коли вона поруч — я забуваю про внутрішні блоки, про недовіру, про тиск із минулого?

Що я хочу створити щось — не просто музичне, а… наше?

Це все звучало надто голосно в моїй голові. І надто небезпечно в реальності.

— Що за звук? — Марта нахилилась над клавішами наступного дня. — Такий, наче серце у скляному кубі.

— Це і є серце. Моє.
— Тобто… це трек про тебе?

— Про те, що буде, якщо я дозволю комусь торкнутись його.

Вона не злякалась. Не відступила. Просто… взяла навушники. Надягнула. Слухала. І плакала.

А я сидів поруч. І вперше в житті не втік.
Навіть подумки.