Розділ 3. Не сестра, не тінь

У дитинстві я любила грати в тінь.
Пам’ятаю, як ми з Оленою виходили на подвір’я в сутінках, і я йшла за нею, копіюючи рухи, стрибки, нахили. Вона — впевнена, струнка, сильна. Я — тоненька, трохи незграбна, але завжди поруч.

Я думала, що так і треба.
Що бути чийсь тінню — це нормально, якщо поруч із тобою така яскрава людина.

А потім ми виросли. І я зрозуміла: тінь — не бачать. Її не хвалять. Її не питають. Вона просто є. За спиною. За плечем. Десь там.

Наступного дня в універі пахло нервами. В кожного по-своєму: у когось — кофеїном із недосипу, в когось — дешевими парфумами «для впевненості», в мене — холодом від неприйняття.

Мій ескіз з лобі-зоною, над яким я сиділа два вечори підряд, викладач навіть не подивився.

— Марто, ну ви ж не серйозно. Що це — дитячий експресіонізм? У реальних інтер’єрах таке не працює.

— Але ж це не технічна частина, це — візуальна ідея. Концепт. Атмосфера.

— Студентка, запам’ятайте: дизайн — не емоції, а функція. Приходьте з кресленнями — поговоримо.

Я стояла біля дошки, ніби перед розстрілом. За спиною — напружене мовчання одногрупників. І тільки на столі мій блокнот із ескізом, який мені все одно здавався живим. Теплим. Правдивим.

Мені хотілося втекти.

Але я не втекла.

Я вийшла з корпусу з високо піднятою головою. Нехай в очах пече, нехай у грудях стискає — але я не дам себе зламати. Бо якщо я сьогодні погоджусь на тишу — завтра забуду, ким була.

Увечері я прийшла до студії першою. Артем затримувався.
Я увімкнула лампи, розклала свої ескізи на підлозі. Знайшла його старі накидки для проєкту, що ми готуємо — музична інтерактивна візуалізація.

Він надихав мене. Не романтично навіть — а по-суті. Він бачив музику. І давав мені дозвіл бачити її в кольорах.

Я присіла на край дивану, поклала руку на коліно й заплющила очі.

Я не тінь. Я — голос. Просто ще не всі навчилися мене слухати.

Двері відчинилися без стуку.

— Слухаєш тишу? — промовив знайомий голос.
— Я — не з тих, хто боїться тиші, — відповіла я. — А ти?

Він мовчки пройшов у глибину студії, кинув рюкзак.

— Я звик. Тиша не гірша за крик.

— Але гірша за музику, — посміхнулась я.

Він глянув на мене.
— Сьогодні був поганий день?

Я знизала плечима.

— Мене знову не почули. Але знаєш, що цікаво? Раніше це боліло більше. А тепер я — злюсь.

— Це нормально.

— Ненормально те, що я весь час повинна доводити, що я не просто "молодша сестра". Що я — Марта. І можу бути чимось більшим, ніж обгорткою вічного порівняння.

Він підійшов ближче, присів навпроти.

— Я тебе бачу, Марто. Не в ролі. Не в родинних зв’язках. Не в очікуваннях.
Ти — світла. Часом занадто. Але це — не мінус.

Я відчула, як щось стискається в грудях. Його голос не був солодким. Не театральним. Але справжнім.
І чомусь саме від нього мені хотілося почути це. Саме від нього — повірити в себе ще раз.

— Якщо я не боюся темряви, — прошепотіла я, — може, це означає, що я вже вийшла з тіні?

Він мовчки взяв мій ескіз. Розгорнув. Торкнувся пальцем лінії, де блакитне переходить у сіро-фіолетове.

— Це — перехід. Це не межа. Не біле й чорне. Це ти.

Я не відповіла. Бо в ту мить моє серце билося в ритмі, який я не могла намалювати. Тільки відчути.

І знаєш що?
Це вже був не страх. І навіть не закоханість.

Це був перший імпульс — бути собою. Без дозволу.