Розділ 2. Ноти на дотик

Я не люблю працювати в офісах.
Ці простори пахнуть корпоративним парфумом, роздратуванням на каву без молока і натягнутими усмішками людей, які намагаються бути "правильними".
Не моє середовище. Ніколи не було.

Але якщо твій брат — голова готельної групи, а ти — той самий "хлопець, що шарить у цифрових візуалізаціях", тебе час від часу все одно сюди затягує.

Олена Білецька — жінка, яка не терпить хаосу. У неї все по лінійці, по графіку, з емоційною температурою «від -2 до +3». Ми з нею знайомі давно, і я її поважаю. Але вона — не мій ритм.

Її сестра — зовсім інше.
Коли я увійшов і побачив її вперше — з легким безладом у волоссі, сірим светром, що спадав на одне плече, і очима, в яких жив цілий кінозал емоцій — я подумав: ой, тільки не це.

Не люблю драм. Не люблю «ніжних і творчих». Вони завжди або розбиваються об реальність, або просять врятувати. А я — не рятівник. Я — чувак із пультом і синтезатором, який уникає близьких контактів і обожнює тишу після третьої ночі.

— Артем. Не кусаюсь, хіба під настрій, — сказав я напівжартома.
— Марта. Не кусаюсь теж, — відповіла вона швидко.
І я відчув: ця знає, як давати здачі. Без агресії. Але точно не мовчатиме.

Мені дали її ескізи — візуальна концепція для лобі-зони нового готелю. Я думав, буде як завжди: сире, примітивне, трохи пафосне. Але я помилився. На аркушах — не просто малюнки. Там були емоції. Рух. Простір, який дихає. Музика — але не звуками, а формами.
Я знав це відчуття.

— Це твоя робота? — запитав я, коли ми залишилися вдвох.
Вона знизала плечима.
— Якщо ти зараз скажеш «дуже аматорсько, але непогано як для студентки», то краще мовчи.

Я засміявся.
— Я скажу, що в тебе хороший візуальний слух. І це рідкість. Ти бачиш музику, навіть не чуючи її.

Вона підняла погляд. Здивований. Недовірливий. І в ньому — щось таке, що пробирає.

— Ходімо, — сказав я раптово. — Хочу щось показати.

Моя студія — це не «офіс». Це підвальне приміщення з акустичними панелями, світлом у стилі неону і безладом, який мені зручніший за стерильність. Я включив синтезатор, відкрив трек, над яким працював кілька тижнів.

— Не завершений, — попередив я. — Але саме цей трек — про дім, який давно втратив. І який не шукаєш — а будуєш наново.

Вона мовчала. Слухала. Сиділа на підлозі, підібравши ноги під себе, як дитина. А потім заплющила очі.

— Це звучить... як дощ на дах у дитинстві. І як голос, який кличе з кухні. І як самотність, що не лякає, — сказала вона тихо.

Мене різануло.

Чорт.
Ця дівчина говорить словами, які зазвичай звучать тільки в моїх думках.
Це небезпечно.

— У тебе хтось був? — спитала вона раптом, не відкриваючи очей.
— Усі мають когось у минулому, — відповів я ухильно. — Але я зараз не про це.

— А я — не з минулого, — сказала вона. — Я — з тих, хто хоче стати кимось у майбутньому.

Я не знав, що сказати. Бо вперше за довгий час зустрів людину, яка не грає. І не тікає.
Тільки я... я ще не впевнений, що не втечу.

Вона встала, наблизилась до проєктора на стіні, торкнулася пальцями одного з візерунків.

— Я хочу зробити зону, де кожен почув би себе в музиці. Навіть той, хто глухий до звуків, але відкритий до світла.

Я ледь помітно усміхнувся.

— Знаєш, що мене лякає найбільше? — спитав я.
— Що?

— Що ти надто правильна, як для мого хаосу.

Вона засміялась.
— А тебе ніхто не вчив, що правильність — це лише рамка? Іноді її теж треба стерти.

Я відвернувся. Бо в її голосі звучав той самий ритм, який я завжди шукав у музиці.

І саме це було найстрашніше.