Розділ 1. Без права на слабкість

Я не просила, щоб мене порівнювали.
Але це стало частиною повітря, яким я дихала з дитинства.
«Олена завжди була зібраною»,
«Олена змогла, і ти зможеш»,
«Олена — наша гордість».
Олена, Олена, Олена.

А я? Я — Марта.
Та, що завжди мріяла малювати мурали на старих стінах, а не креслити технічні плани з розрахунками навантаження на перекриття. Та, що слухала Lo-Fi під дощем і записувала цитати з фільмів у скетчбук із обкладинкою з коркового дерева. Та, що вміє бачити красу у тріщинах штукатурки, але не знає, як правильно заповнити рахунок-фактуру.

Зараз я стою перед дзеркалом у ванній, розмазую туш, яку не встигла нанести рівно, і намагаюся виглядати як «професіонал». Другий курс — це вже не «творча дитина з мріями», а «майбутній фахівець». А ще я сьогодні вперше побачу офіційний проєкт, у якому можливо, братиму участь.
Завдяки Олені. Звісно.

— Марто, ти їдеш чи малюєш нову картину на стелі? — голос Олени долинає знизу, спокійний, як завжди. І трохи... настирний.

— Йду! — відгукуюсь, але не рухаюсь. Ховаю обличчя в долонях і рахую до п’яти. Ні, я не повинна сумніватись у собі. Я маю талант. Я це знаю. Просто ніхто ще не встиг переконатись у цьому, окрім мене самої.

Я виходжу на вулицю, де свіже повітря Івано-Франківська пахне липами й асфальтом. Вдома залишаються наші кухонні сніданки, кішка Аліса, яка ігнорує будь-які наші спроби відучити її спати на клавіатурі, і привиди батьківських очікувань, які давно оселилися у стінах нашого маєтку.

У салоні «АрхСтиль» все пахне кавою і деревиною. Олена вже в кабінеті — впевнена, елегантна, наче її й створили десь у Римі зі скла й сталі. Я проходжу повз проєктантів, що кидають погляди — хтось із повагою, хтось — із сумнівом. Я звикла.

— Сьогодні познайомишся з нашим технічним консультантом, — каже Олена, подаючи мені чашку кави. — Допомагає з цифровими макетами й AR-рішеннями. Артем.

— Технар, — бурмочу, зобразивши зацікавлення. — Виглядає як програміст із хакерського серіалу?

— Ні. Виглядає як той, кого краще не недооцінювати.

Вона посміхається, але в її очах — щось невловиме. Напруга? Цікавість?
Я не встигаю спитати, бо двері відчиняються.

— Привіт, старша Білецька, — голос звучить зухвало.
Я обертаюся — і бачу його.

Високий. Худорлявий, але з підтягнутою фігурою. Чорна футболка, яка трохи розкриває тату на передпліччі — хвиля з піктограмою звуку. Світлі очі з іронією. Усмішка, як у того, хто звик ламати правила. Ідеальний кандидат, щоб зіпсувати мені день.

— А це хто? — він дивиться на мене, і його погляд ковзає, мовби грає ноти на клавішах.
— Марта. Сестра. Дизайнерка. Не кусаюсь, — відповідаю швидко.
— Артем. Не кусаюсь теж. Хіба під настрій.

Я не відповідаю. Але в грудях щось відгукується.
Цей хлопець — не схожий на інших. І саме тому він — небезпечний.

— Марто, він допомагатиме із цифровою візуалізацією вашого сегменту в готельному проєкті, — спокійно пояснює Олена. — Якщо запропонуєш щось цікаве — ми подамо це разом як концепцію для лобі-зони.

Я ледь стримую усмішку. Це — мій шанс.

І, здається, він починається в компанії хлопця, в якого на руці набите:
“Play me loud.”