- 1 -
Нічний потяг лунко розрізав темряву, везучи сонних пасажирів у напрямку величних Лісистих Карпат. Було далеко за північ, тому світло у вагонах ледь тліло, перетворюючи всі навколишні предмети у невиразні химерні фігури. Василина дивилася порожніми очима на пожовтілу від часу стелю вагона, дратуючись гучному хропінню сусіда, що спав на нижній полиці. Ніщо не допомагало сховатися від цього гидкого звуку: ні насунута на голову подушка, ані акорди улюбленого гурту в навушниках.
«За що? – крутилася у голові розпачлива думка, - чому останнім часом на мене звалилося стільки нещасть? Спершу я втратила таке заповітне місце роботи у пристойній клініці, потім раптова хвороба батька, на яку витратили стільки припасених на чорний день заощаджень, а тепер ще й цей смердючий блощичник із диким хропливим демоном!»
Сердито зітхаючи, злізла з полиці й вийшла з задушливого купе. Бездумно втупилася у велике сліпе вікно, обпершись об перила вузького проходу. Перед очима пропливали темні плями долин, громіздкі звалища лісів й де-не-де пробивалися мерехтливі вогники невеликих поселень.
«Куди я їду? За що мене в таку глухомань? Що я робитиму в забутому Богом і цивілізацією селі? Це ж непорозуміння – я була однією з найкращих студенток на факультеті, і маєш тобі – замість того, щоб отримати омріяну посаду, мене заперли на самий край, у повному розумінні цього слова, країни!»
Тут Василина трохи перебільшувала. Так, на інтернатуру у неї були геть інші плани, проте тимчасові фінансові труднощі унеможливили реалізацію її амбітних професійних задумів. Тому за персональним розподілом університету їй було запропоновано декілька, за її словами, «провінційних варіантів». Після сімейних обговорень вона, за настійливим проханням матері, зупинилася на останньому, оскільки з’ясувалося, що в тому селищі колись проживала далека родичка її батька. І хоч її уже немає серед живих, та все одно, хтось із місцевої родини чи сусідів мусив пам’ятати ту жінку, а значить, Василині не доведеться пропадати на чужині. Крім того, у старенької залишилося житло – невибагливий будинок на декілька кімнат, якого на рік інтернатури більш ніж вистачить. Підприємлива мати уже прозондувала обстановку і запевняла, що всі питання стосовно її комфортного перебування на тимчасовому місці роботи практично вирішені .
«Нічого я тут не вистою, - заплющила втомлені очі, притуливши лоба до холодного скла, -потрібно йти й хоча б спробувати абстрагуватися від цього мерзенного оточення. Навіть якщо не засну, хоч полежу, заколисувана ритмом потягу. В дитинстві ще приносило неабияку втіху. А завтра, коли нарешті дістануся до місця призначення, впаду і буду спати цілу добу, навіть якщо доведеться ночувати на сіннику серед худоби!»
Поволі зайшла в напівтемне купе. Кремезний сусід лежав у тій самій позі, в який і був, коли Василина виходила. І звук із горлянки видавав у тих самих потужних децибелах. Піднялася на своє місце, знову вдягла навушники, ввімкнула тиху музику, яка непомітно злилася із ненависним звуком знизу, і незабаром поринула у неспокійний сон, що приніс хоч тимчасове, проте таке бажане полегшення.
Серпневий ранок довірливо зазирав у вікно купе, пестячи бліде симпатичне обличчя русявої дівчини. Перші сонячні промені бавилися з пилинками, що весело кружляли в спертому повітрі переповненого вагону. Василина неохоче розплющила очі – хропливого вуйка вже не було, можливо, саме тому їй і вдалося трохи поспати. Не поспішаючи опустилася додолу, взяла рушника з косметичкою і почвалала до туалету.
Повернувшись, замовила у провідниці каву і печиво. Сподівалася, що холодна вода, якою щедро умилася, та тонізуючий напій швидко приведуть її до тями.
- За 20 хвилин прибуваємо, пані, - повідомила провідниця, ставлячи замовлення на столика сумнівної чистоти.
- Чудово, дякую, - відповіла, хоча особливого зачудування і не відчувала. Було враження, що її заслано на рік виправних робіт, тільки не знала, за які саме провини. «Та годі вже себе жаліти, - спробувала опанувати емоції, - егоїстка, добре, що батько оклигує. І ти не загнешся, та й не переробишся в тому селі, де нашкребеться не більше сотні гіпертоніків!»
Ступивши на перон невеликого вокзалу, першим ділом набрала повні груди п’янкого свіжого повітря. Пасажирів до перед кінцевої зупинки залишилося небагато, то ж обійшлося без звичної толочнечі. Роззирнувшись, побачила напис, який вказував шлях до маршрутних таксі. Вхопила валізу і подалася у вказаному напрямку. «Ще хвилин 40 і можна буде перепочити»,- втішала себе, заходячи у напівпорожній мікроавтобус. – «А з пасажирів одні пенсіонери, веселим має видатися рік!»
Дорогою депресивні думки поступово поступилися місцем захопленню неочікуваною красою Українських Карпат. Щиро любувалася мальовничими гірськими краєвидами, свіжою зеленню, чистими узбіччями, охайними поселеннями та прозоро-синьою блакиттю неба. «Дивовижно, ніби потрапила на завершену вправним майстром картину: так і кортить доторкнутися, щоб переконатись у справжності довколишньої дійсності».
Назвала водію назву села, куди прямувала, оскільки сама тут вперше, а по бачених раніше фото місцину годі буде і опізнати. А ще як засне випадково після важкої ночі, то не знає, коли й прокинеться. Літня пара, що сиділа поруч почала між собою шепотітися, оглядаючи її та знизуючи плечима, мовляв, «можливо вона, а може й ні - побачимо».
Об’їхавши похилу гору, маршрутка виїхала на округлу рівнину, що ніби у жменях тримала велике строкате село. Добротні будинки тонули у рясній зелені, ошатні магазинчики гостинно заманювали покупців веселковими вітринами, куди не кинь оком – всюди буяли барвисті квіти. А над усім цим пейзажем гордовито тримав свої золочені бані поважний храм.
- Ось майже й приїхали, - повернувся до Василини літній чоловік за кермом, - зупинка – на центральній площі через 5 хвилин.
- Дякую, - відказала, здивовано роздивляючись навколо, побачити таку красу вона геть не очікувала. Думала, потрапить на якісь задвірки, а тут хоч і село, та проте яке!
#10212 в Любовні романи
#2480 в Короткий любовний роман
#1820 в Містика/Жахи
Відредаговано: 05.08.2020